Розділ «ЯР Роман»

— Афіноґен, — повторив за мною Олег, і ми мовчки розійшлися.

Поникавши ще коридорами та кімнатами, я спустився в підвали. На варті біля дверей стояв Костюк.

— Де? — спитав я його.

Він тільки бородою кивнув:

— Оно.

І в цей час підземелля розітнув жахливий крик. Мені аж подих перехопило.

— Шефе, — проказав Костюк, — передай, що тут і наші є, половина.

Він мав на увазі Олега. Я вийшов нагору й попростував до Поповича. Не заходячи в кабінет, кивнув йому з дверей:

— Казав Костюк — половина.

І швидко подався геть. Зачинившись у себе, я сів і вмочив ручку в чорнило. У вухах і досі лящав розпачливий вереск. Двадцять восьмеро із самих лише Веприків...

Увечері я поклав перед Антоном згорнений учетверо папірець. Ягола збирався в нічну й саме натягав чоботи.

— Шо це? — спитав він і простяг руку до папірчини, не вірячи своїм очам.

Я мовчав. Антін розгорнув і заходився читати, так і не натягши одного чобота.

— Сам, повідіму, писав?

Увійшла Паша з обома дітьми, і я випорснув у двері.

Оленка щойно повернулася з роботи й сиділа в брудному вбранні на лаві.

— Ти не хочеш тут? — спитала вона. Певно, Антін розповів їй про нашу вранішню сутичку або ж переказала Наша. Я відповів:

— Ходім до моїх... у гості.

Оленка радісно підвелася й охопила мене ще не митими після роботи руками.

Ми були дуже наївними людьми, замислюючи що втечу. Але я не беруся самих себе засуджувати. За першу, довжелезну зимову колимську ніч із сорокаградусним морозом нам ледве пощастило добутися навпрошки до тієї дороги, на узбіччі якої я заховав у череп'яних трубах так важко добуті продукти. Ніч була безмісячна, але зорі так ряхтіли, що ми добре бачили орієнтири, намічені з горба Чортової воронки ще за дня. І все-таки ледве просувалися дуже нерівною місцевістю не через глибокий сніг, а через те, що раз у раз натрапляли на гнилі місця — прикриті снігом, але не замерзлі болотяні «вікна».