Розділ «ЯР Роман»

— Ні за кого я не потяг. Мені остогидло все на світі. Усі однакові: що гітлерівці, що сталіністи твої. Окупанти вони, коли хочеш знати.

— Коли наші вернуться, ми скажемо, шо ти в поліції був по нашому заданію.

— А якщо я не погоджуся на те, чого ти від мене хочеш?

— Ну, тоді, повідіму, піняй на себе.

— Так, значить, — вибухнув я, — ти зумисне підбивав мене йти в поліцію, щоб я забабрав там собі руки, а ви потім користувалися мною, як останньою шваброю? Це провокація. Енкаведистські методи!

Я підступив до нього впритул і просичав просто в вічі:

— Так знай же, що я пішов у поліцію не через твої вмовляння, а з власних міркувань. Ясно?!

Тоді енергійно попрямував до виходу, грюкнув дверима, аж малий Колько прокинувся й злякано заплакав, і майже навбігці подався додому.

На роботу я з'явився годині чи не о десятій. У коридорах було порожньо, чітка машина, раніше заведена, працювала безвідмовно, і в цьому була заслуга Афіноґена. Я заходився складати списки чергування, тоді заглянув у новий розклад поїздів. Антонові хотілося, щоб я дав йому цю папірчину. У розкладі звичайні ешелони були позначені словами, а військові — шифром, до якого я вже давно призвичаївся. Поліція несла відповідальність за безпеку руху на залізниці нарівно з німецькими властями.

Мені спало на думку: що, коли б про нашу сьогоднішню розмову з Антоном та дізнався лейтенант Газе? Але попереднього роздратування я вже не відчував. Кожен казиться так, як йому здається найзручнішим, і, мабуть, лише в цьому полягає свобода, про яку виспівано мільйони томів поезії, починаючи ще від Бояна та «Слова про полк Ігорів».

Афіноґен приїхав десь в обід. Він був брудний, задрипався по самий пасок, і ледве переставляв ноги від утоми. Два дні перед цим хтось висадив у повітря міст біля Веприків, машиніст ледве встиг загальмувати. Я знав, був упевнений, що це — справа рук Олега Поповича та його братії, але Афіноґен уперто торочив мені про партизанів.

— Накрыли двадцать восемь душ, — сказав він, стомлено сідаючи за свій стіл і випростуючи ноги мало не до мене.

— Де?

— В Веприках, Максим Архипович. В Веприках. Это логово партизанское надо поджечь со всех концов, чтобы и пепел не...

Я встав і виглянув у вікно. У двері підвалів заганяли чималий гурт пошарпаних людей. На подвір'ї стояло два великі «опелі», криті брезентом.

— І лейтенант Газе був із вами?

— Не было. Мы одни. Чтобы лейтенант проснулся так рано?

Я був іншої думки про лейтенанта Газе, але не хотів сперечатися.

— У вас нету ничего перекусить, Максим Архипович?

— Не взяв.