Розділ «ЯР Роман»

Й інтуіція не зрадила мене. Те, що я почув од Антона, просто приголомшило. Антін сказав:

— Принеси росписаніє поїздів.

— Як... яких поїздів?

Антін засміявся в півтемряві:

— Ну, повідіму, воєнних.

Я поволі сів на лаву під зачиненим вікном. Очі мої вже звикли до мороку. Ягола дивився на мене, я на нього. Невже цей чоловік вирішив сукати з мене мотузки? Віконницю проштрикував гострий сонячний промінчик і, розбуркавши в повітрі смужку порошинок, увіткнувся в долівку поперед мене.

— Ти подумав, перш ніж казати? — обурився я.

— Обше то да, — відповів Антін. — Ми теперки, конєшно, родичі, і як така математіка, то...

Мене брало на шал:

— Може, ти спеціально для того й сестру свою за мене віддав, щоб потім... вилуджувати?

— То другий калінкор, — заперечив Антін. — Прочім, чого ж не пустить за свою людину?

— І жити тут учора запрошував для того?

— Та ти не шкварчи! Один казав, дискать...

Я перебив його:

— Слухай, Антоне! Нічого в тебе не вийде. І спасибі тобі за твою гостинність. Ми переберемося жити до мене. Ясно?

— Ну й дурний, — резюмував Антін. — Ти йому про шо, а воно тобі про шо... Як менче шкварчатимеш, то більше, по-відіму, діла буде. Нам треба росписаніє.

— Слухай! — Я встав із лави. — Чи не хочеш ти, щоб я сприяв перемозі твоїх... росіян?!

— Ти вп'ять за рибу...

— Вони причеплять мене на першій же бантині. На Колимі не встигли, і в сорок першому в обласній тюрмі не встигли, а цього разу вже не вґавлять.

— Плетеш... За германця руку потяг?