Розділ «ЯР Роман»

Я вийшов і здибався в дверях із Антоном:

— Здоров!

— Дрась...

У руках в Антона теж був рушник, і ми пішли разом.

— О, хоч є кому, шоб ізливав, — озвався мій шуряк. — Ставай, повідіму, первий.

Він гребнув з діжки під ринвою води вербовим корячком і заходився зливати мені. Сонце вже зійшло, але було холодно, дарма що весна вдалася цього року рання. Вихолола за ніч вода просто шпарила шкіру, Антін же лив і лив, аж поки я сказав годі.

Витершись цупким полотняним рушником, я заходився поливати Антонові. Він роздягся до пояса. У нього були сухі, але, певно, міцні, як мотуззя, м'язи, що напиналися під смаглою шкірою.

— Лий, лий! — заохочував мене Антін, і я не жалів води. Коло діжки набігла чимала калюжа. Ягола кректав і вдоволено форкав. — Ух! Як, повідіму, з ополонки!

Снідали ми втрьох: Оленка, я й він. Паша нікуди не квапилась і чекала, поки попрокидаються діти.

— Ви їжте, — підохочувала вона. — Ми свої, а вам на роботу.

Словом «свої» Паша називала тих, що лишались удома: себе й дітей. Точнісінько так казала завжди й моя мати. Їли ми пісний борщ і засмажену олійкою мамалигу. Антін пропонував винити й по чарці, я спершу відмовлявсь, але він дуже наполягав і схилив мене до згоди.

Після сніданку Оленка почала квапитися.

— Ти йдеш? — поспитала вона, і я встав з лави, та шуряк розпорядився по-іншому:

— Іди сама. У нас, повідіму, діла мужські.

Я не знав, що він має на увазі, але сів. І коли моя дружина (я ще жодного разу не наважився називати її так уголос), побравши стару кухвайку та клуночок із обідом, пішла на роботу, Антін підморгнув мені:

— Ходьом у ту хату, побалакаємо.

Я встав і поплентав за ним. На тій половині віконниці ще були зачинені, і в кімнаті напували присмерки. На меншому ліжку спали покотом Антось і Колько. Мій шуряк сів коло столу й запросив мене:

— Сідай.

Передчуття не давали спокою, я відмовився сідати:

— Кажи так.