Розділ «ЯР Роман»

— Так, — відповіла Оленка, і я не наважився вдруге заперечувати їй.

— А шо ж, — підтримав сестру Антін. — Хіба в нас хата мала?

— Еге, — додала й Паша. — Ми на тій половині, а ви на цій... Воно гуртом теперечки лучче.

— Повідіму, її вже в Германію не заберуть, — кивнув Антін у бік сестри.

— Авеж, — погодилася Паша.

— Ну, як такий калінкор, то повідіму, треба випить, геж?

Це він уже звертався безпосередньо до мене.

Я взяв шклянку, всі зробили те саме.

Коли ж настала черга другого тосту, Паша заманіжилася й поставила чарочку на стіл:

— Таке гірке, шо й нить не хочеться...

І лукаво глянула на нас обох.

Антін прийняв гру й закричав:

— Горько! Горько!

Ми сиділи, мов на жару.

— Та поцілуйтеся ж! — роз'яснила Паша, немов би ми відразу не втямили.

Оленка несміливо бликнула на мене й ще дужче нахилилася, тоді, набравшись духу, оновила мені шию руками, притягла до себе, і ми поцілувались.

— О! — крикнув Антін. — Тапер посолодшало!

І винив. А Паша раптом перестала всміхатися, вуста їй затремтіли, очі наллялися слізьми, вона поквапом устала з-за столу й вийшла.

Може, після тієї «гіркої» в нас би все потроху й налаштувалося, та тепер стало ще нестерпніше. Це відчули всі: і Антін, і я, і Оленка. Ягола розгубився не менше, ніж я, і не знав, як повестись. Він тільки ніяково підкахикнув і, забувши, що робить, шматочок за шматочком, тягав з біленької тарілочки сало.

— Згадала баба, як Дунькою була, — сказав він прислів'я, що я навіть не второпав, до чого воно.