Розділ «ЯР Роман»

Він: Чудово. Я навіть додам: майже сучасною італійською мовою. А коли написав її Дайте Аліг'єрі? Не набагато пізніше, ніж легендарний Боян своє «Слово про полк Ігорів», чи не так?

Вона: Так. І що?

Він: О! Бачиш? За цей час ні італійська, ні російська мови, вважай, не зазнали якихось докорінних змій. Українська ж, якщо вірити деяким псевдовченим, абсолютно перестала бути схожою на так звану «спільну мову трьох народів-братів», тобто, на старослов'янську. Логічно?

Вона: Але ж чому тоді Київ довгі сторіччя після Батия лишався ще центром культури не тільки України, а й Росії?

Він: За тодішніх умов культура ґрунтувалася на релігії, християнство ж як українці, так і росіяни, перейняли від Візантії. До того ж у монастирях позалишалося багато ченців руського походження, які бодай трохи підтримували розгромлену культуру. Монгольські завойовники лише накладали на церкву данину, у внутрішні ж справи, по-нашому — в ідеологію, не втручалися.

Вона: То добре, але ж ти забув дрібничку. Як, скажімо, бути з Білорусією?

Він: Із Білорусією? Дуже просто. Вона втворилась на межі двох народів: руського й українського. Через те в білорусів і мова — щось середнє між цими двома, і навіть прізвищ немає національних, а лишились або українські, або ж російські чи польські. То як? Переконливо?

Вона: Теорія така струнка, що проти неї, здавалося б, немає жодних аргументів.

Він: От бачиш.

Вона: Але це тільки так здається.

Він: Стривай, я не згадав ще одного аргументу. Це вже трохи ближче. Із часів Богдана Хмельницького. Цей діяч, як відомо, не з доброго дива звернувся до московського царя. На той час не існувало навіть ідеї республіки. То було Середньовіччя. Демократія Афін, Риму та Венеції були вкриті порохом забуття. Отже, на чолі кожної держави мусив стояти монарх. А де б мала взяти Україна короля? Представники вінценосних родин повтікали на північ від монголів. А ті кілька, що лишилися, як от Киселі, Вишневецькі та Острозькі, геть скатоличилися й перейшли на бік Польщі, допомагаючи їй боротися проти самостійної України. Отже, як могло статися, що на такій величезній території не лишилося жодного, хто міг би сісти на український престол?

Вона: І що з того випливає?

Він: Випливає те, що разом із князями та боярами на північ, у тайгу та болота, емігрував увесь руський люд. І Рюрикович, і чернігівські, і тьмутороканські, і білгородські, і ромоданські, і прилуцькі, і новгород-сіверські, і роменські князі опинилися там, на півночі, серед свого народу.

Вона: Це висновок?

Він: Висновок — українці й росіяни походять з різного кореня. І спробуй тепер спростувати...

Написавши це, я втупивсь у написане й збентежено вкляк. Ота моя вигадана співбесідниця дивилася на мене глузливо примруженими очима. Я увесь час намагався вдягти її в образ Оленки, бо не сперечатимешся ж із безтілим духом. Але вона раз у раз промовляла до мене вже призабутим голосом Ганни Базилевич. Мені вчувалися навіть інтонація Ганниного голосу, трохи зверхній смішок досвідченішої людини й характерне для неї збивання на русизми.

Це дратувало мене, і я намагався прогнати Ганнин образ, тер долонями скроні, палив цигарку за цигаркою, виходив провітритися на мороз, але все було марно. Я питав її:

— Чого ти в'їлася?

Ганна відповідала:

— Ти сам покликав мене.