Розділ «ЯР Роман»

Максим брався за перо, але чорнило сохло й рядки не лягали на папір. Це мало бути відповіддю на ту погану книжечку, що її десь рік чи більше тому приносив Олег Попович. Але з чого почати? Максим відчував брак літературних навичок, і на думку спадало прислів'я про того небораку мисливця, який починав годувати хортів, коли вже треба було йти на полювання.

Спочатку Максим думав написати оповідання. Та хіба в таку форму втиснеш усю історію України? На повість хисту невистачало, та й хто ж у такий час видаватиме ту повість.

І Максим нарешті створив собі власний жанр, який назвав історичним діалогом. Тоді згадав, що діалог був улюбленим жанром античности. У ньому мали діяти особи, що сперечаються між собою. Звичайно, усе це штучність і формалізм, але ж головне-таки в змісті, і нехай той німчик не доводить, буцімто Україна — прабатьківщина німців.

Йому, філологові, бракувало історичних знань, а за три роки колимської каторги в ньому навіть філолог дискваліфікувався, та якщо не було кращого фахівця, бодай він мусив — тимчасово — заповнити вакуум. Отже, робота потроху сунулася вперед. Учасниками діалогу стали Він і Вона. Він щось доводив, а Вона починала прискіпливо вишукувати в його тезі помилки.

Він: Я спробую тобі довести, що росіяни й українці походять зовсім з різного кореня.

Вона: У росіян з українцями спільна колиска й спільна історія. Не забувай про Київську Русь.

Він: Спільного в них немає нічого, хіба що ланцюг. Але справа в тому, що один кінець того ланцюга був на нашій шиї, а другий — міцно затиснутий у руці росіянина.

Вона: Ти йдеш за Гру шевським?

Він: Саме навпаки. Грушевський останні десять чи скільки там років свого життя був радянським академіком, за що більшовики-сталіністи вдостоїли його чести поховати на Байковому цвинтарі в Києві. Пробачивши йому навіть те, що він був президентом Української Народної Республіки за часів Центральної Ради. Отже, Грушевський відпадає, як москвофіл...

Вона: Звідки ж ти почнеш доводити свою правоту?

Він: З останнього дня Київської держави. Пригадуєш, як давньогрецькі історики малювали зовнішність народу, що населяв тоді наші землі?

Вона: Суворі люди з дуже білою шкірою, світлим або рудим волоссям і синіми очима.

Він: Цілком вірно. Саме таку зовнішність мають росіяни. Отже, після розгрому в Києві та інших фортецях уся ця білоголова маса під тиском окупантів-монголів посунула на північ. Незначна частина затрималась у верхів'ях Дніпра, але переважна більшість покотилася ще далі на північ, куди не сягала кіннота Чінґісханової орди.

Вона: Ти хочеш довести, що все населення Київської Руси емігрувало?

Він: Так, майже все населення на чолі з князями та воїнами недобитих князівських дружин.

Вона: Як на твоє, то там мусив утворитися цілковитий вакуум. Але ж татаро-монголи не позаймали руських міст, а осіли улусами понад Чорним морем та за Волгою.

Він: Навіть більше того: окремими улусами, що мали збирати лише данину з підкорених. Основна ж їхня маса повернула назад, звідки й прийшла. Однак у Києві лишилося всього двісті будинків. У Києві, який досі був одним з найбільших міст світу і нараховував щонайменше сто тисяч мешканців. Звідси висновок: на території Київської Руси утворився повний вакуум. Але пустка не могла довго лишатися пусткою. Землі обабіч Дніпра споконвіку вважалися найродючішими в усій Європі. На заході ж, у Карпатах і навколо Карпат жило величезне плем'я, цілий народ. То були слов'яни, відомі під назвою Галич. Вони хоч і вважалися родичам тим слов'янам, що до татарської навали жили понад Дніпром, але становили окрему етнічну групу.

Вона: Тобто, не належали пі до східних, ні до західних, ні до південних слов'ян?

Він: Цілком вірно. Окрема група: центральні слов'яни. І греки, і візантійці, а арабські історики, ти вже сама казала, стверджують, що на наших землях жили виключно біляві люди зі світлими очима. Тепер згадай, яким вимальовується ідеал жіночої краси в російських народних піснях. Золота коса та сині очі. Так я кажу?

Вона: Нехай і так. Але ж...