Розділ «ЯР Роман»

7 листопада не було ні урочистої лінійки, ні виснажливого марширування під власний спів, бо відразу після сніданку прибула давно сподівана етапна колона з естонцями, литовцями та латишами. У сотні критих автомашин їх приїхало теж, як і нас три роки тому, не більше трьохсот, і начальству було не до парадів та оголошення виховуючих вироків.

Ми намагались вивідати, чи повернувся разом із новими каторжанами наш Ципльоночок, але ніхто нічого не знав. А ми не відали, що далі робити. Зима давно вже вступила в свої права, Колиму з усіма її малими притоками закувало міцною кригою, промерзла навіть гниловода трясовина. Можна було спокійно йти Колимою вгору до самих витоків, до тієї легендарної гори Три Підкови, про яку хтось невідомий мені та Кастусеві розповідав нашому ватажкові Якимові Литовченку. Ми з Кастусем нервували, що час марно спливає, треба якнайшвидше втікати, щоб за морозів дістатися верхів'їв Колими. Але Яким заперечував:

— Верхів'їв Колими треба дістатися за морозів, але за останніх: так, щоб другою річкою, Нілгиси, можна вже було пливти плотиком... Краще запасайтеся трутом.

Кресало в нас було непогане, але труту ми не вміли робити доброго, тому вирішили за гроші, які в нас лишилися, купити труту в старого більшовика-узбека, неперевершеного майстра в цій галузі. Це доручили мені, бо я вже був знайомий з узбеком. Попросив у нього цілий вузлик, завбільшки, як добрий кулак. Старий вилицюватий чоловік одразу запідозрив щось незвичне, поглянув на мене й промовив:

— Эх маладежь... Прихади через два дна.

У голосі його вчувався не осуд, а скоріше заздрість.

Через два дні я отримав вузлик м'якого, мов вата, темно-брунатного чагового труту, який різко тхнув сечею, але брав з першої іскри.

Ми втрьох домовилися не форсувати штучно подій, але бути готовими скористатися з першої-ліпшої нагоди. Вирішили добратись до Трьох Підків, і якщо на той час річка Нілгиси не скресне, пересидіти у її верхів'ї до початку весни.

Кастусь дивувався:

— Як нам гэта не спала на думку раней?

Яким Литовченко відповів:

— Воно спадало. Маючи вогонь, можна пересидіти й найлютіші морози. Але... що ми їстимемо, якщо доведеться надто довго чекати весни?

Ми з Кастусем шанобливо глянули на нашого старшого товариша, який умів передбачити буквально кожну дрібницю, не кажучи вже про кардинальні, стратегічні питання.

Розділ двадцять другий

Кілька тижнів Максим ходив, мов попарений. Смерть Єсохвада надірвала в його душі якусь дуже болючу жилу, і він не знав, що йому далі робити. Олега бачити не хотів, сама гладенька рожева лисина Олегова викликала роздратування, і Максим уперше з минулого літа спитав себе: куди йти? Якого шляху братися? Усе, що робив досі, приносило невтішні наслідки. Він і сам дорого заплатив за них. Десь мов у воду впала його рідна сестра, і це також була плата за ті помилки. Не хтось, а саме Максим був ініціатором тієї операції, і покута не легка: Марія, дід Єсохвад і ще сорок троє невідомих йому, безіменних, але ж таки живих людей...

До кінця лютого Максим тільки раз побував і в Ягол. Оленка дивилася на нього, мов побите цуценя, вона й досі не могла собі простити, що сама сидить удома, а Максимову сестру повезли світ за очі. І найприкріше було, що Максим теж не знаходив у собі сили розрадити її. Він одчував — несправедливий до дівчини, та нічого не міг із собою вдіяти.

Антін сказав йому одне слово, і неначе підлив у вогонь олії:

— Оте, що ви робите, повідіму, юринда.

«Що я можу відповісти й на це? — думав Максим. — Сказати, що, мовляв, Оленка ж удома? А решта хлопців і дівчат? Антін, певно, і не здогадується про те, хто став причиною смерті Єсохвада, але хіба це змінює справу?»

І Максим вирішив порвати зв'язки з усіма і ні з ким більше не знатися. Увечері, після роботи, він ішов додому, сідав за стіл і просиджував до перших півнів. Задум, який він виношував ще з минулого року, мусив бути нарешті втілений у життя. Україну позбавили своєї писаної історії, заборонили читати навіть Грушевського та Яворницького, і це головна причина пасивности й національної несвідомости нашого народу. «Щоправда, у таких умовах багато не зробиш, — карався Максим думкою, — але треба робити бодай щось. Я напишу невеличку брошурку і знайду спосіб, аби якось видати її. І це буде моїм посильним внеском у справу».