Розділ «ЯР Роман»

— Дайте, я з-під поли... Не побачать.

Максим дав йому кисета, і той одірвав аркуш тонкого паперу.

— А газети немає?

— Нема, — відповів Максим.

— Із цього й не скрутиш. Руки подубли...

Він натрусив у папірчику тютюну й почав незграбно клеїти цигарку. Тоді, нарешті, впоравшись, нап'яв собі кухвайку на саму голову, затулився з усіх боків і попросив Максима:

— Самопалка є?

Максим дав йому запальничку. Хлопець припалив так, що навіть зблизька не помітно було світла, і запахкав, ховаючи цигарку в рукаві.

— О, тепер менче й мороз бере.

— Ви ярівський? — спитав знайомий голос якогось літнього чоловіка.

Максим угукнув, хоча й не личило цього робити.

— І я, — сказав дядько, тоді по хвилі додав: — Десь я вас уроді знаю...

Максим посміхнувся, та нічого не відповів. Значить, таки знайомі. Але звідки ж?

— Не скажете, шо сьогодні робитимем? — потягши диму з рукава, поспитав молодий хлопець. За плечима в нього висів цівкою додолу радянський карабін.

— Не знаю, — відповів Максим. Олег, власне, ні про яку операцію не згадував.

— А шо, руки сверблять? — У темряві дядьків голос усміхався.

— Кривого ж, кауть, розбили нашого, — відповів хлопець.

Він сказав «кауть», як і Максимів батько, і це, а також слово «наш» не залишало ніяких сумнівів, що хлопець вепричанський. Дядько промовив:

— Шкода тобі Кривого? Чого ж ти не пішов до його, а прийшов сюди?

— Уроді й шкода трохи... Та шо міні там робить. Вони красні...