Розділ «ЯР Роман»

— Один німчик подарував.

У темряві здирати шкірку було ніяк, і Максим почав гризти просто так.

— Задля такого діла не гріх і поласувати, правда ж, Нетреба?

Максим урвав жувати. Перед очима знову зринула кощава постать молодшого машиніста. Олег почув, що той не їсть, і перепитав:

— Правда ж?

Хлопець не відповів і цього разу.

Затята ж ти людина, — сердито буркнув Олег. — Ти арифметику знаєш?.. Ану зрівняй двоє й сто сімдесят вісім!.. Мовчиш?

Максим знову почав кволо гризти. Сто сімдесят вісім була кількість бранців, але духмяна ковбаса вже не здавалася такою доброю, і він жував тільки тому, що страшенно виголодавсь.

Олег роздягся, ліг і почав клацати зубами.

— Ду-думаєш, тільки ти-ти такий гуманіст?

Максим і собі роздягся. Стомлене тіло взялося сиротинням і засіпалось од холодної постелі. Повіки мов налляло гарячим свинцем. Певний час обоє ворушилися, тоді вгрілись, і настала тиша. Олег сказав:

— Ми з Марією одружимося.

Та оскільки Максим не зреагував на його слова, він спитав, аби пересвідчитись у своїй підозрі:

— Ти спиш?

Максим тільки перевернувся.

— У мене була дружина, Марія теж мала чоловіка. Неморально правда ж? — Олег з надією говорив у темряву: — Війна спростувала моральні умовності й пересуди. Людина живе й мусить не забувати, що кожен день тепер — дарований. Марія довго відмовлялась, а позавчора дала згоду... Будемо ще й родичами з тобою, і не придурюйся, ніби ти спиш.

Хлопець думав про те, що Олегові слова його вже не дуже дратують. Мабуть, таки-так воно й є, і кожен день тепер людині дарований, подумав Максим. Десь там Оленка, він навіть не мав права побачити її. На душі стало тоскно й важко. Людина не владна подбати про своє особисте життя. Йому стало страшенно шкода дівчини. Як він зустріне її взавтра? Чи, може, їй доведеться переховуватись не день і не два? І Марія там, із нею...

— Ми з Оленкою теж одружимося, — несподівано й для себе сказав він.

Олег пожвавішав:

— То давайте разом і весілля!..