Розділ «ЯР Роман»

— Мы ведь с вами люди солидные, и не нам друг перед другом выламываться. Давайте прямо: вы должны помогать нам, Максим Архипович.

— Особисто вам чи поліції?

— Ну, как хотите, так это и называйте. — На чолі в нього виступив рясний піт, але Афіноґен і не думав його витирати. — Везде развелось столько наволочи, что с нею надо бороться сообща. Думаете, мне приятно колупаться в навозе. Но ведь кому-то надо и это делать. Потому до сих пор и не сбежал отсюда. Если бы начал думать лишь о себе, то давно забыл бы и кто я, и зачем я. Нам такого народ не простит. Он поставил нас на этом посту, и мы должны выполнять его волю...

Така несподівана патетика абсолютно не пасувала Афіноґенові, і мені хотілося сказати йому, що подібні слова пишуть на своїх гаслах усі правителі, удаючи, ніби вони виконують волю свого народу. Невже він забув про німців? Тим часом Афіноґен провадив свою думку далі:

— Когда-то, может быть, наша профессия и отомрет, не нужно будет ни полиции, ни тюрем, ничего, а теперь... — Він серйозно, не блимаючи, подивився мені в вічі: — Теперь мы всеми силами боремся, чтобы, та'ска'ть...

Нарешті й він не витримав високого штилю, махнув рукою і спитав:

— Максим Архипович, вы хотите с нами работать?

— Як саме?

— Ну, так... Вы ведь понимаете.

— Таємно?

Він не зводив з мене очей.

— Тайно.

— Не в штаті?

— Не в штате.

Я засміявся, і губи Афіноґена ледь помітно пересмикнулися.

— Ні, — сказав я й знову засміявся. — Я так дешево не продаюсь.

Ця зухвалість із мого боку, здається, просто приголомшила його, він мовчки встав і почав ходити кімнатою взад і вперед. Я сказав, не перестаючи сміятися:

— Коли вже продаватись, так по-справжньому. Я оце й прийшов до вас у цій справі.

— Вы о чем? — з недовірою глянув на мене Афіноґен.

— Хочу працювати в штаті.