Розділ «ЯР Роман»

Він підійшов і потис мені руку.

— Нічого, Нетреба. Спасибі тобі. Нам зараз там потрібні свої люди.

— Невже серед поліцаїв усі такі запеклі, як Афіноґен? — задав я запитання, яке давно непокоїло мене.

Він серйозно подивився й проказав:

— Ні, не всі. Далеко не всі. Багато з них працює просто за шматок хліба та за одіж. Але... є й інші.

— І тут, у Ярі?

Мені, може, і не личило питати про це, та я схаменувся пізно. Бозна й що міг подумати Олег. Однак, він, либонь, і не образився.

— І тут, у Ярі. Ти думаєш, за ідею можна боротися тільки в Києві? Надійні люди скрізь потрібні. У наше розпорядження прийшло й четверо з отих, про кого ти питав: харків'ян.

— Як же ви їх знайшли? Так швидко...

— Не я їх, а вони мене. Організація — штука серйозна.

— Виходить, Олегу, ви й очолюєте її? — просто запитав я.

— В Ярі — я, — відповів він так само просто. — Не подобається?

— Байдуже, — ухилився я од відповіди. Тоді-таки не витримав: — Але ви здаєтеся мені людиною, яка надто багато плеще. З літератури я знаю інших підпільників...

— Кому ж я щось розплескав?

— А хоча б і мені, — всміхнувся я й повторив: — Хоча б і мені. Чи не здається вам, Олегу, що ви надто довірливий?

Попович пішов за свій стіл, дістав із-під паперів складений учетверо аркуш, і простяг мені:

— Дивися!

Я переглянув. Це була та сама листівка, яку я вже читав уночі напередодні двадцять другого червня.

— Це мені знайоме.

— Бачив десь?