Розділ «ЯР Роман»

— Нічого, пане Афіноґене, то дрібничка. У житті й не таке буває.

— А правда ваша, Максим Архипович, правда ваша. Чего только не бывает. Главное — чтобы люди один одного держались, скажу вам.

— То так, — не знаючи ще, куди він хилить, погодився я.

— Хорошо ведь вышло, что я вчера зашел в комендатуру?

Я кивнув і всміхнувся. Без його втручання і справді важко було передбачити, чим би кінчилась моя тюремна епопея за німецької влади.

— Давайте договоримся, Максим Архипович, — запропонував начальник поліції. — Вы будете держаться меня, а я — вас.

Я схилив голову набік, не дуже торопаючи його.

— Вы — меня, а я — вас, — повторив він і почав розвивати якусь поки що не зрозумілу мені теорію: — Я знаю, вы человек умный. Вам надо создать условия для... ну, для вашей, та'ска'ть, работы...

Це вже Афіноґен говорив мені й раніше, я вже знав, що він має на увазі. Тепер було значно легше стежити за ниткою його логіки. Але оте кумедне слово «та'ска'ть» трохи розсмішило мене. Я, певно-таки всміхнувся, бо Афіноґен почав палко захищатись:

— Не думайте, что если я здесь, в полиции, то уж такой глупый!

— Що ви, пане Афіноґене! — заперечив я.

Він сказав:

— Для вашей, та'ска'ть, работы нужен покой. Это, та'ска'ть, условие. Я дам такой покой.

Він подивився на мене — яке враження справили його слова, та я зберігав олімпійську витримку, чекаючи, поки він одкриється геть.

— Но ведь рука руку моет, Максим Архипович, правда?

Я невизначено всміхнувся, і Афіноґен закинув гачок далі:

— Я — вам, а вы — мне.

Така гра в кішку з мишкою могла тривати безкінечно, і мені почало це набридати. Я спитав упрост:

— Що ви маєте на увазі, пане Афіноґене?

Він якось нервово засміявся, тоді увірвав сміх і сказав: