Увесь його вид аж сяяв:
— Вот теперь мы с вами, Максим Архипович, та'ска'ть, поработаем!
Мені була смішна ота його самовпевненість, але я намагався дотримуватись невимушеної чемности. Що б сказав оцей пан Афіноґен, думав я, коли б знав справжню причину мого рішення?
І водночас млоїлося на душі, бо з того дня, «ноль четвертого сьомого», життя моє мусило ввійти в зовсім інше річище.
У госпчастині, яку Афіноґен називав «хожчастью», я знайшов собі ще не ношені костюми з топкого сукна, м'які офіцерські чоботи й пілотку. Усе прийшлось, мов на мене шите, але я скинув форму й загорнув її в пакунок. Ще треба було звикнути й до цієї форми, і до самої ідеї.
— А теперь пошли. Я представлю вас коменданту, — сказав мій новий шеф, і ми пішли в будинок навпроти.
Біля ґанку стояв той самий вартовий, що й позавчора. Я запам'ятав його — з великим вислим носом і глибоким рубцем через усю ліву щоку.
— Этот пан — со мной, со мной! — тицьнув кілька разів себе й мене в груди Афіноґен, і вартовий пустив нас до середини.
Коменданта ми побачили не зразу — до нього стояло четверо німців. Нарешті дійшла й наша черга. Франц Енґель виявився досить молодим капітаном вермахту. Це був стрункий і кремезний шатен, який носив окуляри в блискучій золотій оправі й залізний хрест біля коміра. Такі хвацькі офіцери траплялися в тилу досить рідко, наш новий комендант або мав неабиякі зв'язки, або ж був непридатний до стройової служби.
Вислухавши Афіноґена, він подивився на мене крізь окуляри й тільки й запитав?
— Чому не в формі?
— Будет, будет, гер гауптман! Уже выдана.
Перекладав знайомий мені з позавчора жучкуватий чоловік.
У коридорі ми зустрілися ще з одним знайомим — лейтенантом, який мене позавчора допитував. Він був у кашкеті, не впізнав мене, а може, тільки вдав, що не впізнає.
Я забрав у Афіноґена пакунок з новою вдяганкою й пішов додому. Досі все здавалося легким і визначеним, я цілий день ходив, бачився з різними людьми й навіть намагався жартувати з Олегом Поповичем і своїм новим шефом. А тепер раптом замисливсь. Батько з матір'ю сиділи в хаті, і я пішов до своєї «майстерні». Як же воно тепер буде? Отак собі поліцай, заступник начальника — та й годі? А що ж далі?
Мене всі намовляли йти до поліції, усі, з усіх боків. А як на це подивиться, скажімо, Оленка? Тоді їй не подобалося навіть що я працюю у школі. Що ж вона скаже, побачивши мене в чорній сукняній формі офіцера української поліції? Останніми днями бракло часу й сил навіть подумати про неї, а сьогодні Оленка знову стала реальністю.
Я сидів, смалив цигарку за цигаркою, і думав про неї. Коли б Оленка все знала, вона б зрозуміла мене. А чи зможу я їй пояснити причину своєї поведінки?
Так сушачи собі голову, я пролежав на тапчані до надвечір'я. Мене ніхто не турбував, навіть до комори не рипалися. Та раптом двері відчинилися і на порозі стала Марія. Коли вона повернулася з роботи — я не чув, мені було не до того, тепер же Марія стояла, схрестивши руки на грудях, і дивилася на мене згори вниз.
— Шо то таке в клунку? — поспитала вона, не міняючи пози й не здоровкаючись, хоча ми з нею сьогодні не бачилися.
— Якщо знаєш — навіщо питаєш? — озвався я.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Яр» автора Білик І.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЯР Роман“ на сторінці 222. Приємного читання.