Розділ «ЯР Роман»

— Ні до чого? — повторив українською мовою Афіноґен. — Его пальцы обнаружили на прокламациях.

— На яких... прокламаціях?

— Да, — схаменувся він, згадавши, що ляпнув зайвого. Але таки додав: — Понавешивали тут дней десять тому назад.

Він простяг мені руку й ще раз нагадав:

— Так завтра придете?

— Добре, — сказав я й рушив до дверей.

У коридорі я здогадався. Тут же, через коридор, працював Олег Попович, але я не мав чого йому повідомити, і подався геть. А він-таки здибав мене сам і мовчки вхопив попід руку. Я не впирався, і ми йшли мовчки. І лише у своєму кабінетику він дав волю словам:

— Боже, як тебе загримували! Просто а-ля Ігор Іллінський... Били?

Я криво посміхнувся. Моя нижня губа, певно, і справді вражала сторонніх. Олег засоромився:

— Ще й питаю! А як випустили?

— Афіноґен, — відповів я лаконічно.

— Таки виручив, собайло... За свою шкуру тремтить. То скажи ж хоч, що воно там і хто воно.

Я коротко розповів.

— А Степан... Базарний?

Мені пригадалась Афіноґенова репліка, і я відверто переказав її Олегові. Олег випалив дві самокрутки, перше ніж обізвався.

— Значить, отак... — проказав він нарешті. — У ряднині?.. У ряднині?..

Той зовнішній спокій, що допіру охопив мене, був, напевно, своєрідним шоком, бо в цю мить я відчув, як усе тіло моє проймається колючим електричними голочками. Олегове хвилювання почало передаватися й мені. Я прошепотів:

— У ряднині...

Удома я застав справжній похорон. Мати заголосила й учепилася мені на шию, батько відвернувсь і поквапливо пішов у садок. Марії ще не було з роботи.

— Свята Богородице со младенцем! Боже мій, Максимочку, за що ж то тебе так-о-о?.. — плакала мати.