Розділ «ЯР Роман»

Очі в неї були червоні й набряклі, певно, проплакала цю ніч і ці два дні, доки я валявся по комендатурах. Нашвидку вмившись коло діжки під ринвою, я не витримав і ліг на тапчані в коморі. Мене раптом смертельно потягло на сон, і я заснув.

Збудив мене материн голос:

— А тут, а тут, осісьо він.

Я розплющив очі, але нічого не побачив. Була вже, певно, пізня пора, коли не ніч.

— Хто там такий? — спросоння поспитав я.

— Свої... — сказало з темряви голосом Олега Поповича. — Ти спиш?

— Ні, в креймашки граюся, — огризнувся я, ще не до пуття прокліпавшись.

— Повезли, — мовив Олег, і я не міг уторопати нічого.

Тоді раптом прокинувся, і жахлива думка різонула мені груди.

— Повезли? К... куди?

Олег сів поряд на тапчані, і тапчан жалібно зарипів.

— Одних у концтабір, других... до яру.

— Хто вам це сказав, Олегу? — по якісь хвилі спитав я.

— Афіноґен.

— Отак прямо?

— Ні, але я все зрозумів. Це було годину тому. Посаджали всіх у дві машини, хоч вони влізли б і в одну.

Я намагався вхопити його логічну нитку.

— Це ще не доказ.

— Не будь наївним, Нетреба! — з притиском промовив Олег. — По-перше, Афіноґен визнав: до концтабору. По-друге, в одній машині поїхали й наші поліцаї, а в другій — самі німці. Я спитав Афіноґена, чому це так, і він затикався. Я все зрозумів, Нетреба.

— А Степана Базарного?