Розділ «ЯР Роман»

— І його в тій машині, де самі німці.

Похитуючись на рипкому тапчані, Олег додав:

— Він нікого не виказав.

— Ви... певні?

— Певен.

Мені й досі страшенно пекла розбита Максом губа, яка щойно знову тріснула, від того, а може, і не тільки від того, боліла голова, просто розколювалась. Але ще дужче пекло в грудях. Я встав і заходився навпомацки шукати на верстаті свій кисет. Але він мов у воду шубовснув.

Олег дістав своє причандалля, і ми почали крутити цигарки, розсипаючи махорку на себе.

— Всіх і повезли?

— Всіх... ні, душ п'ять випустили.

Я думав про свого сусіду, якого навіть на ймення не знав. Чи ж і його повезли? І куди?

Перед очима стояли червоні й зелені кола; так у мене завсіди починалась температура. Я запитав:

— Марія вдома?

Олег не відповів, певно, чогось образився, хоч я запитував без жодного підтексту, просто так, не знаю й сам, нащо. Цю мить мені не хотілося бачити не те що Марію, а й самого себе. Я відкинувся на тапчані й заплющив очі, щоб не бачити ті жахливі кола. І вже крізь хворобливий напівсон почув:

— Іди в поліцію, Нетреба!

Але я не мав сили навіть розтулити вуста. Олег присвітив запальничкою, промимрив щось і пішов, прихиливши двері комори. Пам'ятаю, ще приходила мати, благала хоч трохи попоїсти, і я щось їй навіть відповідав, а потім усе попливло, і свідомість моя провалилася в темну гарячу яму.

Вранці я відчув себе досить добре, навіть розбита Максом губа відтухла і стяглась. Ота підсвідома думка, що зародилась у мені ще минулої ночі, тепер викристалізувалася в конкретне рішення. Я вже знав, що робити, і це додавало настрою.

Я встав і поголився, бо за ці дні обріс, мов лісовий циган.

— Попоїси, Максимочку?

Авжеж, я мусив попоїсти, бо за двоє діб із'їв тільки ту черству скибку чорного хліба! Поглянувши в дзеркало, я здивувався. На скронях блищали сріблом кучеряві й цупкі сиві волосинки. Батька день не було, певно, подавсь на пошуки «сировини», яка навряд чи тепер мені знадобиться.

— Де Марія?