Розділ «ЯР Роман»

В разі неявки вся відповідальність покладається на Вас».

Унизу стояв підпис. Максим навіть не намагався розібрати його.

Натягши штани, він підійшов до діжки під ринвою й почав хлюпати в обличчя прохолодною водою, рушник висів тут, хтось із хатніх умився й забув на діжці. Максим думав про ту папірчину. Невже Афіноґен одступився?

Раптом у пам'яті виринула дата, коли треба з'явитися до того інспектора: 22 червня... Де він бачив цю дату? Максим не міг пригадати, але вона його чомусь хвилювала. Тоді таки згадав: учорашня листівка! Власне, і не вчорашня, цьогонічна. Там теж було написано — 22 червня.

Максим побіг у комору і схопив паперову смужку. Невже правда? Ноги йому враз отерпли, і він сів на тапчан, розкиданий після сну. Двадцять друге червня. Торік він цієї дати не запам'ятав — запам'ятав день на якійсь сибірській залізничній станції. На його запитання монголоподібний чоловічок вишкірився: «Твоя глупая? Гитлер война не знаешь?» Тоді перед очима постав гладкий міліціонер, який вимагав документи, а потім ешелон будьонівців і чорний носатий Антін Ягола: «Тамбовський вовк йому земляк!»

Ці слова, вже давно забуті, тепер Знову боляче стьобнули Максима, він аж застогнав і, схопившись обіруч за вуха, вкляк.

— Ашо воно пише?

На порозі знову стояв Архип Іванович і співчутливо дививсь на сина.

— На роботу чи... в Германію?

— Не знаю, — сказав Максим і підвівся. «Зрештою, плювати треба на всі у світі дати», — мовчки вилаявся він. Життя — то така підступна штука, що не вгадаєш, коли тобі ніжку підставить.

— Mo', не йди, мо', я сходю?

Максим тільки рукою махнув. Хіба не однаково?

Він пішов до хати. Мати й Марія лаштували щось на сніданок.

— А хто то був? — спитала стара господиня й тривожно розплющилась на сина.

— З управи, — відповів, щоб одчепились, Максим.

При тому слові Марія зупинилася посеред хати, тримаючи в руках полумисок. Максим знав, про кого вона зараз подумала, і стало неприємно. Це почуття вже було знайоме йому з минулого року, і він одвернувся, щоб не дивитись на сестру. У кишені шаруділа смужка цигаркового паперу, і це тепер дужче бентежило його.

— Я не снідатиму, — сказав Максим і вийшов.

— Господи, Свята Богородице со младенцом, — прошепотіла мати, але він більше нічого не пояснював.

Уповноважений у справах працевлаштування підвів на нього байдужі стомлені очі.

— Прізвище?