Розділ «ЯР Роман»

Руки в неї були шкарубкі й теплі.

— Ти чула коли-небудь, як розмовляє синиця?

— Як? — спитала Оленка.

— По-людському.

— Не чула... А я од свого слова не'дступлюся.

— Від якого слова?

Дівчина зітхнула.

— Од... отого.

Я звівся на лікоть і знизу заглянув їй в обличчя.

— Ч-чому?

Очі в неї були чорніші від ночі.

— Шоб ти не думав, шо я... ну, хочу оженить тебе... на собі.

Раптова хвиля ніжності залляла мене з головою, я встав і міцно поцілував дівчину в уста. Верхня губка її так і лишилась напівзадертою догори — з маленьким гостреньким дзьобиком посередині. Я, мов у пропасниці, тремтів і бігав руками по всьому її тілі. Вона не боронилась, але лишалася холодною й трохи сумною.

— Коли хоч, тоді й... Я тебе й так усігда любитиму.

Поволі моя збуда почала передаватись і їй, щоки в Оленки зайнялись і потемніли, а гостренька верхня губка та кінчик язика немов розпеклися внутрішнім жаром. Я взявсь неслухняними пальцями розстібати ґудзики її кофти й, угледівши туге кругле персо з чорним вершечком, припав до нього вустами. Оленка обіймала мою голову й притискала до себе, спрагло дихаючи. Але в цю мить рипнули двері й зовсім близько, за яблунею, почувся хрипкий батьків кашель.

— Дерехторе, ти там?

Рука моя зів'яла, й Оленка почала повільно застібати душу.

— Ти там, кау?

Я, лихий і нестямний, насилу втримався, щоб не заволати на батька.

— Чого вам?