Розділ «ЯР Роман»

Пані Ганна звела розмову на інше.

— У тебе є новий циркуляр? — запитала вона Олега.

— З обласного земвідділу?

— Так, з гебітсландвірту, — поправила пані Ганна.

— Десь є. Це небезпечна річ. — Він пояснив Максимові: — Німці оголосили — хто цілий рік працюватиме самовіддано в громадському господарстві й доведе, що вміє господарювати й любить землю, після нового року отримає в приватне користування чотири гектари землі.

— Німці заохочують виробництво й підлещуються, — докинула пані Ганна. — Це справді небезпечно. Розраховують на споконвічний потяг селянина до землі і спекулюють на цьому.

— Сподіваюся, вони й цього разу збрешуть. Як спокусник панянці: аби видурити своєї — сказав Олег Попович і засміявся.

Максимові стало ніяково. Зв'язків Марії з Олегом не можна вже було приховати, хоч обоє ховалися від людського ока, мов коти. Максим відчував, що несправедливий до цих людей, але нічого не міг удіяти з собою. Зрештою, то все первісні функції спинного мозку й годі в них шукати логіки. Заспокоївши себе цим висновком, він попрощався й пішов додому, забувши навіть, що обіцяв зайти до того інспектора у справах працевлаштування.

Але про циркуляр гебітсландвірту вже говорили й удома.

— Якби нам оддали наше на Ружах! — сказала мати, і очі її мрійливо заблищали.

Але батько скептично скривився:

— Дадуть, а тоді, кау, наздоженуть, та, мо', і ше...

Вони довго сперечалися в такому тоні, мати вірила в той циркуляр, батько — ні, нарешті йому спало на думку інше:

— А шо робитимеш із тими Ружами, як вернуться руські?

Мати враз прикусила язик, певно, вона про це й не думала. Марія напнула хустку й устала з лави. Проходячи повз Максима, кинула на нього смутний погляд і тихо проказала:

— Піду відціля, куди мої очі...

І грюкнула дверима, а Максим довго дивився на двері й не міг отямитись. Марія, відколи й повернулася, була мовчазна й відлюдькувата, але таких слів од неї він ще не чув.

Йому знову згадалася нічна пригода. Невже націоналісти серйозно вирішили оголосити німцям війну? Погані тоді в Гітлера справи, коли й друзі почали його цуратися.

Але все те було таким невірогідним, що не вкладалось у голову. «Хіба в наш час можна в щось вірити?» — подумав Максим. Уся політика — суцільна облуда, кожен для досягнення власної мети прагне обдурити іншого, і кожного, радше б і цілий світ, якби тільки пощастило.

Дедалі вище в гори дорога ставала гіршою й гіршою. Не припинялися завірюхи, на переметах машини застрявали в сипкому снігу, уся колона спинялась, і нас вигонили на розчистку. Лопата в кожного шофера була лише одна, та й тієї нам часом не давали, змушуючи розгрібати сніг перед колесами голіруч. Ми й у фургонах страшенно мерзли, а на розгрібанні просто конали від морозу.