Розділ «ЯР Роман»

— Це теж не береться до уваги.

Голос урядовця був такий нудний і стомлений, що Максимові перехотілося сперечатись. Але на думку спав ще один козир, і він вирішив спробувати:

— Я був за радянської влади репресований.

— Працювати мусить кожен.

Службовця й таке не схвилювало. Максим поспитав:

— Коли треба дати відповідь?

— Сьогодні.

— Добре. Я трохи згодом прийду.

— Відповідь треба дати зараз.

— Добре, — відповів Максим. — Я зараз.

І вийшов з кабінетика.

— Тим гірше для вас, — дуже спокійно промовив урядовець, не здіймаючи голосу.

Максим подався до Олега Поповича. Заступник голови районної управи працював тут-таки, у кінці коридору, він був сам, і Максим розповів йому про виклик.

— Що я можу зробити? — мовив Олег. — Ти ж знаєш, трудресурси повністю під німецьким порядкуванням. Щось міг би зробити тільки голова, але звертатися до нього — марна справа. Запеклий германофіл.

Він підійшов до Максима й подививсь йому в вічі:

— А може, до... Афіноґена Горобцова, га?

Максим покрутив головою. Олег розсердивсь:

— Тоді пошлють каміння вергати! А якщо відмовишся — в Німеччину. На Україні й так скоро лишимось меншістю. Вивозили всі, кому тільки не ліньки було. То батогом, то калачем... Я колись їздив на Далекий Схід. Чув таке — Зелений Клин?

— Чув...

— Там самі наші. Увесь Приморський край. Годі вже нам безбатченків плодити. Денаціоналізувати Україну.