Розділ «ЯР Роман»

І пішов, сутулячись, попід вишнями. Згодом рипнула хвіртка, і все затихло. Над садком спадали сутінки. Не чути було ні шереху, ні пташиного щебету, навіть ота маленька неспокійна синичка, що старанно обдивилася кожну ягідку на вишнях, десь, певно, заснула. Тільки з далекого яру долинало ледь чутне перетьохкування кількох солов'їв. Я лежав на вигрітій землі й думав: невже на світі може бути щось інше, крім оцієї первісної тиші? Але ж десь ішла війна, і то була правда, свята й невблаганна правда.

Оленка підійшла й тихо сіла в мене у головах. Я взяв її руку у свою й поспитав:

— Коли людину дев'яносто дев'ять разів назвати собакою, вона на сотий раз загавкає, еге ж?

— Ти про шо кажеш? — не второпала Оленка. — Шо ви тут уп'ять?..

— Та то... — Я замовк і по хвилі спитав: — Ти з братом зустрілася?

— Угу...

Отже, зустрілась, я так і подумав, бо на Черкаський куток звідси вела тільки одна вулиця. Я почав думати, навіщо це Антонові раптом здалось, та в цю мить Оленка поцікавилася зовсім іншим і відвернула мою увагу:

— То правда, шо Паша казала?

Я ще не зовсім отямивсь після розмови з Антоном, і мені не хотілося говорити особливо про таке.

Я кволо перепитав:

— Що казала Паша?

— Ти знаєш, — настиралась Оленка.

Я промовив:

— Правда.

3-під хати тихо погукало:

— Максимочку... Ти там?

— Там, — відповів я. — А що?

— Та нічого, — відгукнулася мати й зайшла в сіни — рипнули сінешні двері.

Я підсунувся й поклав голову Оленці на коліна. Вона торкнулась пальцями мого волосся.

— Начить, правда...