Розділ «ЯР Роман»

Кожний чесний українець — воїн!

Смерть німецьким окупантам!

Хай живе вільна й самостійна Україна!

Слава!

22 червня 1942 р.

Організація Українських націоналістів (ОУН)»

Бензину в запальничці насилу вистачило, щоб дочитати прокламацію. Вогник згас, і потягло гірким чадом. Отже, Попович, подумав Максим. Попович або ще хтось із його прибічників. Максим угадував у кожному слові листівки і стиль, і думки Олега Поповича. Виходить, то були не безпредметні балачки?

Максим сягнув тичкою поперед себе й пішов далі. Війна на два фронти. Це було й смішно, й водночас вражало. Хтось тоді сказав, що ця війна — то величезні жорна, і Україна може опинитися між ними. Хто це сказав?

Після мерехтливого світла ніч видалася ще чорнішою, і Максим раз у раз перепинався. Хто сказав оті слова? Невже знову Олег Попович?

Максим уже не міг розібратись у тій плутанині думок, що, мов липуча павутина, обснували всього його з ніг до голови.

Збиралося на дощ, і було так парко, що хлопець не наважився йти до хати й ліг на тапчані, якого спорудив собі кілька днів тому в коморі. Десь далеко, чи не на Черкасах, заспівав півень, і його сурму підхопили всі півні Яру. З кутка неприємно тхнуло солідолом, але Максимові було ліньки встати й винести чавун із вареними рогами надвір. І тіло, і мозок охопила страшенна кволість, і хотілося лише одного: спати й спати...

Уранці його розбудив батько:

— А, ти тут, дерехторе? А по тебе приходили.

Максим спросоння не зразу й уторопав, де він, бо вперше спав у коморі.

— Що таке?

— По тебе, кау, приходили.

— Хто?

— А то я їх знаю? З управи, мать. Осісьо.

І старий простяг йому вузенький клаптик цигаркового паперу. Максим перебіг очима ті кілька рядків, що були видрукувані на машинці. Спершу йшло слово «Пане», тоді довга низка крайок, над якими вписано чорнилом «Нетреба Максим Архипович», а далі знову — друкований текст:

«Пропонуємо Вам з'явитися до інспектора в справах працевлаштування сьогодні, в понеділок, 22 червня 1942 р.