Розділ «ЯР Роман»

— Кажу, шоб і ти знав.

Я вже не міг далі себе стримувати — крикнув:

— Чого ви всі так цинічно зі мною розмовляєте? Усі, усі, наче я вам якийсь... євнух! Чого ви всі претеся в душу зі своєю відвертістю?

— Хто це... всі?

Цього разу і в Антоновому голосі відчулася бентега. Він вихилився з-за куща і спробував заглянути мені в очі. Я не хотів цього й одвернувся, тоді буркнув:

— Були такі... Ти не перший мені це пропонуєш. — А тоді вибухнув: — Ну й ідіть самі у свою поліцію й дайте мені спокій! Ти чого не підеш? Га?

— Мене не одпустять. Начальник станції не одпусте. Ну, та й не можна мені.

Я не зреагував, а він почав знову допитуватися:

— Хто тобі ше казав? Ну, хто?

— Ніхто! — відмахнувся я. — Думаєш, тільки ти такий розумний чужими руками в піч лізти?

— Не скажеш? — наполягав Антін.

— Не скажу. Ти, коли зі мною так ото відверто розмовляєш, боїшся, що я тебе викажу?

— Ніт, не боюсь! — одрубав Антін.

— Ото й ті так само.

Я кисло всміхнувся. Мене, певно, таки вважають політичним валахом, подумав я. Лишай, значить, на Максима Нетребу свою жінку — і він нічого їй не зробить? Оце дожились...

— Так, повідіму, не скажеш?

— Ні.

— Ну, як така математіка... — проказав Антін, — то ти, по-відіму, брешеш.

Він важко підвівся й почав обтрушувати штани.

— Порозсуждай сам із собою лучче, а я пішов. Один казав, не крути баранові роги, бо дужче, повідіму, не закрутиш. Бувай, зятику. Ми ще з тобою побалакаємо, ге ж?