Розділ «ЯР Роман»

— Та я хіба тобі шо? Прочім, повідіму, як оженися, то...

— Якось прохарчуюся й сам, і жінку прогодую.

— Ложечками-полоничками? — прискалившись, перепитав Ягола словами з відомої вже мені пісні.

Я відповів зовсім спокійно:

— Може, й так. Ложечками-полоничками. А хіба що? За сестру боїшся?

— Та воно, повідіму, за сестру... — протяг Антін. — Ну скажу вам більше...

Але довго нічого не казав. Я знову впіймав синичку. Пташина пурхнула на інше дерево й стурбовано зацокотіла, певно, помітивши якийсь непорядок:

— Ці не так! Ці не так!.. І ці не так! І ці не так!..

Я всміхнувся. Синичка говорила майже людським голосом. Та знову обізвавсь Антін Ягола й мені аж дух перехопило від його слів:

— Іди, кажу, у той... у поліцію.

— Що? — насилу стямився я.

— Ну, в поліцію, — спокійним тоном одповів Ягола.

Я звівся, сів і виглянув з-поза куща:

— Чи ти ненормальний, Антоне, чи я погано чую?

— Ніт, не погано. Можу й завдруге, коли хочеш.

Я реготнув і знову ліг:

— Ти що, може, закохавсь у поліцію?

— Обше й узагалі нє, — заперечив Антін Ягола. — Ну по-відіму... так треба.

Я розсердився:

— Як тобі треба, то й іди туди сам! — Тоді, щось пригадавши, перекинувся на бік, зашилив руку в кишеню й добув звідти в кілька разів складений сірий аркуш. — На, читай!