Розділ «ЯР Роман»

Антін почав розгортати оголошення про набір до поліції, а я спробував заспокоїтися: знову пошукав очима пташку, яка допіру намагалася розважити мене. Синичка нишпорила вже на іншому дереві й тоненьким голосочком обурювалась, обдивляючись вишеньки:

— Цій тінь! Цій тінь!.. І цій тінь! І цій тінь!

— Підходить? — глузливо поспитав я згодом Антона.

— Підходе! — закінчивши читати, бадьоро визначив Антін Ягола. — І скіки год, і заввишки — усьо!

— Це ти про себе?

— Ніт, про тебе! — засміявся Ягола й почав зовсім серйозно вмовляти мене: — Іди, чуєш?

— Чого це, з яких радощів?

— Так треба.

Я аж вирячився на нього:

— Кому? Кому треба? Тобі?

— І міні, й инчим...

Я притих. Певно, оте останнє слово Ягола кинув не для годиться.

— Кому... іншим? — тихо запитав я.

— Хвате придурювацця, — так само тихо завважив Антін. — За оті-о поїзда чув?

— Які?

— Оті-го, шо поминай, як звали!

Мені заціпило, Антін же перепитав:

— Думаєш, їх самі германці той, палять?

Тепер у мене похололо під ложечкою. Отже, сказав я сам собі, Ягола заявив про це вже цілком відверто, цілком відверто...

— Слухай... — Я від хвилювання аж охрип. — Нащо ти мені все це кажеш?