Розділ «ЯР Роман»

Усе тіло моє побивали пекучі приємні голки, і щоб не втратити рештки волі, я звелась на ноги. Але він обхопив мене за коліна, вони підігнулись, і я стала біля нього навколішки.

— Не йдіть, Маріє...

Я прошепотіла, мало розуміючи те, що він каже:

— Куди?

І далі вже нічого не тямила й не відчувала, крім палючого вогню, який спопеляв і моє тіло, і мої думки, і прагнення, лишалось одне-єдине дике бажання, аби той вогонь тривав безконечно...

...Я лежала на моріжку й дивилася на великі колючі зорі, і мені було соромно. І не тому, що поряд, спершись на лікті, палив цигарку Олег Попович. Було соромно й трохи образливо, що я така слабка й нікчемна людина. Я спробувала викликати в пам'яті щось подібне до недавнього, але не змогла, і від того ще дужче злилася.

І проказала неприязно:

— Ідіть додому.

— А ви?

— Ви свого добилися, чого вам ще?

Це були явно не ті слова, певно, вони такою ж мірою стосувались і мене, але неприязнь у серці зростала.

— Цього більше не буде.

Олег Попович мовчки палив сигарету, блимаючи в пітьмі живим червоним вогником.

— У мене там чоловік... — Це я сказала тихо, з удячністю подумала про темпу зоряну піч. Інакше б він побачив, як я почервоніла. Цього вже і справді не можна було казати, але слово не горобець. Мені спало на думку інше, і я не стала тримати його в собі:

— Ми з Людою Бабій колись дружили, хоч вона була менша.

Попович затягся, і я на мить побачила в червоному світлі його обличчя. Стало смішно й гірко. Я й собі сперлась на лікоть. У яру, десь глибоко-глибоко, перетьохкувалося два солов'ї.

— Вона вам за жінку?

Олег кинув недопалок, і червона зірочка, надаючи, перекреслила темряву широкою дугою.

— Моя жінка... евакуювалась.

Я відповіла не швидко, і те, що сказала, стосувалося безпосередньо сказаного Поповичем: