Розділ «ЯР Роман»

— Ап-правиться!

Оскільки ніхто не стрибав через борт на землю, він гаркнув щось інше:

— Ас-сматреться!.. Если есть мертвые — вынаси!

Хтось із задніх почав незграбно перекидати ногу через борт, шкрябаючи по дошках та болтах черевиком, поволі всі ми розклеїлися й розступилась, бо досі їхали, мов поставлені сторч сірники в переповненій коробці. І тут раптом почулось:

— Товарищи!.. Да он же умерший!.. То есть, совсем мертвый...

Ззаду вже позлазило чимало каторжан, крізь одтулину на задньому борту у фургоні стадо видно, і я побачив того, хто кричав. То був чорнявий чоловік років за сорок, із тонкими рисами потомственного інтелектуала, з ознаками неминучого для таких людей виродження. Біля його ніг лежав мрець. Дорогою він устиг не тільки непомітно для всіх умерти, але й заклякнути, бо каторжани щільно підпирали його з усіх боків.

Мерця винесли і спитали в конвоїра, що робити далі.

— Вон туда положте! — конвоїр кивнув пальцем на узбіччя дороги.

Хтось намагався заперечити, мовляв, людина ж, може б, дали лопату, щоб по-людському, але конвоїр удруге гримнув:

— Положте, гварю! На всех лопат не напасесси.

Ми вже встигли піднятися досить високо в гори. Тут лежав давній сніг, дорогу де-не-де поперемітало, але наша машина їхала десь посередині колони, готовою колією. Уздовж дороги, назустріч нам, несло різучий поземок, тут було набагато холодніше, ніж у Магаданському пересильному таборі.

— Градусау, мабыць, сорак! — припустив Кастусь Матусевич.

То в нього, певно, було від шоку. Ми з буйного літа потрапили у справжню зиму, адже тут панувала вічна мерзлота, але я розумів, що мушу настроїти себе на гірше.

Полковникові ми з Кастусем допомогли залізти в машину, і коли конвоїр знову позастібав задню пілку брезенту й у кузові стало нічим дихати, бо машина стояла, хтось у темряві проказав:

— Накаркав, бісів литвин...

Можливо, я єдиний у цілому фургоні зрозумів ту репліку, литвинами в нас на Україні називали білорусів, отже, хтось пригадав, що Кастусь Матусевич ніби провістив смерть тому нещасному, який так і лишився лежати на заметеному снігом узбіччі. Тепер я думав увесь час про нього, але не зважувався поділитись думкою ні з Кастусем, ні, тим наче, з Полковником, який дуже мучився від болів у нутрощах.

На тому першому привалі нам дали по шматку мерзлого хліба. Кожен тримав свою пайку в пазусі, навіть не в кишені, щоб не поцупили, і мабуть, кожен, як я, відщипував потрошечку, клав у рот і довго-довго жував, цілком переконаний, що так усе потрапить просто в кров.

Певно, ми піднімалися дедалі вище, бо, попри задуху, стало дуже холодно. На наступному привалі в нашому фургоні виявилося вже двоє мерців. Смерть одного з них помітили найближчі товариші, вони якось розступились і дали небіжчикові змогу прибрати належної пози. Другого мерця помітили тільки тоді, коли почали вилазити з кузова на повітря.

Дорога в цьому місці тяглася хребтом довжелезного пагорба. Кастусь перелічив машини попереду нас і сказав, б'ючи себе руками хрест-навхрест, аби зігрітися чи бодай не заклякнути на белебні:

— Пяцьдесят чэтыре.