Розділ «ЯР Роман»

Марш почався без попередження. Одного ранку, вже на початку вересня, нас вишикували — кожен загін біля свого бараку — і звеліли за півгодини бути готовими до маршу. Здавалося б, що там бідоласі каторжанинові збирати, а проте, за півгодини табір швидше нагадував мурашник, аніж сувору каральну установу. Попобили нас конвоїри прикладами, перш ніж вишикували посотенно. Та коли нарешті й це скінчилося, з долини, від порту, почувся гуркіт моторів.

До концтабору вповзла довжелезна колона німецьких автофургонів, критих брезентом. Їх була добра сотня.

— Навернае, полканцлагеру забяруць сразу, — висловив припущення Кастусь Матусевич.

Полковник був знавець у цій галузі, тому заперечив:

— В машину вмещается по двадцать человек. Никак не возьмут больше двух тысяч. А нас тут собрали не менее четырех.

Йому не терпілось якнайшвидше залишити цей тимчасовий, пересильний концтабір. Полковник був переконаний, що там він одразу видужає.

— В горах, может, и похолоднее, зато климат здоровый. Я служил на Памире: какой там воздух! — мріяв він.

Коли ж нас розвели до машин і почали всадовлювати, Полковник похнюпився:

— Это же явное, грубейшее нарушение устава...

Я не витримав: якого уставу?

Нашу сотню підвели до фургона і скомандували сідати. Ми втрьох були ближче до краю. Коли в кузов залізло чоловік із двадцять, конвоїри не переставали заганяти туди ще й ще, хоча там не лишилося вільного місця, крайні вже мало не надали через задній борт. Ось тоді ми й побачили, скільки людей можна вихати в один кузов. Ні, не людей — каторжників. Конвоїри заходилися методично бити крайніх прикладами — били не остерігаючись, били по спинах, по ногах, по руках і головах, і каторжани з тупими стогонами, не огризаючись, пропихалися між чужими ногами далі вперед або й просто лізли по головах, утікаючи від нещадних ударів. Де тривало доти, поки конвоїри опустили й позастібали брезент на всі з німецькою акуратністю понашивані пряжки.

Ми опинились у першому ряду, і я з подивом роззирнувся. До фургона вихали рівно десять шеренг по п'ять каторжан у кожній. Так само в одну машину втиснули й нашу півсотню. А Полковник згадував якийсь там «устав»...

Ми залізли першими, незважаючи на кволого Полковника, ще й раділи, що уникнули безжальних прикладів, але радість наша виявилася передчасною. Нас так притисли до переднього борту та високої кабіни, що ми думали: це вже кінець. І все-таки ми з Кастусем якимось чином зуміли послабити тиск на Полковника.

Коли всіх п'ятдесятьох упхали до кузова й позастібали задній брезент, усередині стало нічим дихати. Але колона стояла ще добру годину. Ми слухали, як вантажать задні машини, і мліли від задухи й тисняви. Полковник шепотів:

— Не могу больше... Нет ли у кого водички?..

Я спитав про воду голосніше, але води пі в кого не виявилося. Ми ще були каторжанами-початківцями й не знали, не вивчили головних законів виживання.

Коли нарешті рушили, брезент над нашими головами потихеньку залопотів, у щілини просочилося свіже повітря. Трохи полегшало й Полковникові. Але незабаром стало ще гірше. Роз'їжджена з осени дорога тепер, коли вдарили справжні морози, була страшенно баюриста, нас кидало з борту на борт, назад або на кабіну, а нас було так багато, що ми навіть хворих не могли всадовити. А хворий же був не тільки Полковник. Ми за кожним поштовхом безвільно хилилися то в той, то в той бік, і Кастусь Матусевич спромігся на якусь подобу жарту:

— Калі б тэта хтось умер, то так і exaу бы наустоячкі.

Я не знаю, чи почув його хтось у тому пекельному гуцанні, чи ні, мені здавалося, ніхто вже не здатен тут нічого ні чути, ні бачити, ми з Кастусем і далі намагались оберігати Полковника, щоб на нього хтось бува не впав і не задавив, хоча я й сам почувався вельми кепсько, та й Кастусь, думаю, теж.

Після нестерпного трясіння, якому, здавалося, не буде кінця, машина раптом спинилась, конвоїр відстебнув з одного боку пряжки заднього брезенту, відхилив його й гаркнув: