Розділ «ЯР Роман»

Тоді подали команду сідати на вози, мобілізовані посідали, і Павло навіть не наважився на людях поцілувати мене. Коні рушили вчвал, я разом із усіма ще йшла якийсь час услід за возами, але годі було вгнатися, та й сльози, які нарешті полилися, застеляли мені й дорогу, і цілий світ. Куди їх повезли? І чому не на станцію, а вбік?

Відповіди ніхто не давав, і я нога за ногою поплентала додому. Так і запам'ятала Павла — мов у тумані, розпливчатого й невиразного. Я ніяк не могла пригадати того, що інколи, у хвилину відвертості, з пафосом, пошепки, переказують одна одній жінки — найближчі подруги. Крім болю й неприємного відчуття, я не встигла нічого запам'ятати. А зараз намагалася збороти в собі те, що раптом полонило було мене в садку, за хатою, і доконче необхідно було пригадати саме це, і саме з Павлом...

Наступного вечора, повернувшись із роботи, я з'їла зо два шматочки мамалиги на пісній засмажці й накинула хустку на плечі.

Мати злякалася:

— Куди ти?

Але я тільки рукою махнула:

— Та...

Сонце схилялося до західного пруга, велике й червоне, мов розжарена сковорідка, а я кудись плентала, сама не знаючи куди. Подруг у Ярі в мене вже не було, я ж іще тридцять другого, перед самим голодом, подалась на шахти, і йти мені було нікуди. До родичів? У кожного з них теж були власні клопоти, кожен мусив у такий час давати сам собі раду.

Я вийшла за крайні городи й пішла бур'янами. Яруги шаруділи й витьохкували солов'ями, там уже давно напувала ніч, звідти тягло вогким холодом, і туди було лячно навіть дивитися. Я знайшла чистий незабур'янений моріжок і сіла. Сонце затулилося рожево-синьою хмаркою й почало повільно тонути. І коли за обрієм сховалася й остання його скибка, знявся легенький теплий вітерець. Я чомусь полегшено зітхнула — аж самій стало смішно, мовби сонце могло не зайти.

І так само нечутно, як учора в садку, підійшов Олег Попович. Я ледве погамувала в собі крик. Спитала грубо:

— Чого ви прийшли сюди?

Олег сів біля мене.

— Хто вам сказав, шо я тут?

— Хлопчики.

— Які... хлопчики?

Я згадала, що на крайній вулиці гралися в квача якісь діти, але це не мало тепер ніякого значення.

— Маріє...

Він узяв мою руку й помаленьку стиснув у своїй.

Я відгукнулась на той поклик:

— Шо?