Розділ «ЯР Роман»

Я покрутив головою.

— Ніякого ризику!

— Я не тому, що боюся, — сказав я тихо. — Я просто не хочу встрявати.

Пані Ганна промовила, не розтуляючи обличчя:

— Олегу, в мене таке впечат... враження, що ти собі вигадав якусь мудру схему й починаєш підтасовувати під неї факти. Тобто нас. У мистецтві це зветься формалізмом, який давно зазнав пораж... поразки.

І лише тепер вона розтулила обличчя.

— Я не підходжу. Нехай хоч яка боротьба, але мусить бути чесною. Коли ж убивають беззбройних, то це вже не боротьба: розбій.

— Що ж ти пропонуєш?

Пані Ганна стомлено сказала:

— Не знаю. Нічого не знаю.

А мені перед очима промайнула драма в яру. Коли Антін Ягола вбив поліцая ножем, виходить, у поліцая не було зброї? Як же атестувати цей учинок?

Я провів пальцями по лівій брові. До того випадку, мабуть, належало застосовувати іншу мірку. Поліцай тієї миті виявився без зброї. До того ж, він і сам убив людину. Дитину ще. Невже доведеться й собі вдягати чорну форму з сірим коміром і сірими обшлагами?

Ідучи від Олега, я сказав йому:

— Ні. Не можу, зрозумійте!

Попович ображено засопів.

Олег приходив тепер щодня. Я спочатку думала, він учащає до брата. Проте, кожного разу виявлялося, що Максим або вже пішов до своєї Оленки, або ще не повернувся від неї. Тоді я почала запитувати себе: чого він унадився? Його дзвінкий молодечий голос і манера гучно сміятися, навіть біла лисина з оторочкою гладенького темного волосся дратували мене, і коли він приходив і всідався на вподобаний стілець, між столом і шафою, я намагалась вислизнути на подвір'я чи в садок.

Але й це вже не допомагало. Попович сидів і сидів, доки я повернуся, і точив теревені з батьком або матір'ю. Говорили про війну, яка гуркотіла десь чи не на Волзі, про дорожнечу на сіль і крам, про городян, що нескінченними валками йшли й ішли, тягнучи за собою тачки з лахміттям, сподіваючись виміняти трохи пшона чи квасолі.

Я довго длялася на веранді, тоді мусила зайти до хати.

Олег трохи підвівся й проказав:

— Добрий вам вечір, господине.