Розділ «ЯР Роман»

Я буркнула у відповідь:

— Максима немає. Пішов...

— То посидьте хоч ви трохи.

Попович старанно всміхався, але очі в нього лишалися сумні, і це найдужче мене бентежило. Узявши в хаті якусь непотрібну річ, я вийшла й сіла на веранді, тоді передумала й пішла в садок. Було вже десь по дев'ятій годині. Я тривожно дослухалася, чи не рипнуть сінешні двері. Але Попович підійшов зовсім безшумно, я, здається, і кроків не чула. Він став обіч;

— Дихаєте киснем?

Я сказала, не обертаючись:

— Максим прийде не скоро.

Усе тіло моє нам'ялося, мов струна, у голові снувалася думка, що коли він підійде, я обов'язково вдарю його або зроблю ще якусь несусвітну дурість. Але він підійшов упритул, і мої руки безвільно повисли.

— Шо вам од мене треба? — шепнула я, і сама себе не впізнала, від тієї рішучости не лишилося й сліду. Ноги терпли, і в голові стукали маленькі дошкульні молоточки. Олег обійняв мене за плечі, голова моя ледве сягнула його підборіддя. Хустина зсунулася й він пестив моє гладеньке чорне волосся м'якою дужою долонею.

Я уривчасто дихала. Він узяв мене обіруч за голову й поцілував у вуста. Я схилилася йому на груди, безвільна й безсила. У горлі щось перекочувалося й заважало, я намагалась ковтнути його — і не могла.

— Маріє... не плачте...

Я не плакала, і ті його слова раптом витверезили мене.

— І не збиралась плакать, — холодно й сухо проказала я, й він пустив руки. — Ви насміхаєтеся з мене... Ви не знаєте, що я... що в мене є чоловік... Ви...

Хотілося сказати щось образливе й рішуче, щоб навідліг покінчити з цією дурістю, але слова мов позабувались. Я нахилилася й пішла попід деревами до хати, не обертаючись і не слухаючи, чи йде він слідом, чи лишився стояти в садку.

Усю ніч, аж поки над ранок мене зморив сон, я думала про свого чоловіка. Я знала Павла менше, набагато менше, ніж минуло часу після розлуки. У жилах бродила кров, і я намагалася пригадати його саме в ліжку, не допускаючи зрадливих думок. Але русявий подоляк немов соромився й відходив кудись убік, поступово танучи в сутінках. Я так і не змогла відчути його поряд себе.

Натомість наверталася перед очі година проводів. Ми з Павликом перед самісінькою війною вирішили одружитись і жити тут, у Ярі, бо батька та Максима забрали, я не знала навіть, чи вони живі, мама лишалася сама на всю хату. Брат Петро хотів ще трохи попрацювати на Донбасі, а мені той Донбас остогид. Я влаштувалася робітницею на нашому цукровому заводі, бо техніком не взяли, хоч я мала диплом техніка. Не взяли через батька та брата Максима.

Брат Петро був уже на фронті, прислав першого листа, коли мого чоловіка мобілізували. Колгоспні коні стояли вже запряжені, вози вишикувались довгою валкою в центрі, біля райкому партії. Мобілізовані юрмилися тут-таки, разом із усіма нами, і я тримала Павлів рукав — міцно, наче від того залежало, чи його заберуть, чи лишать удома. Очі застеляло слізьми, і я так і не змогла востаннє роздивитись на нього.

Павло казав:

— Ну, чого плачеш? Через місяць вернемо домів.

Він казав по-подільському «вернемо домів», але мене його слова не заспокоювали, бо й той спокій у них був удаваний. Мати плакала в нього на грудях, наче він був їй сином, і примовляла, як і всі інші жінки: «Ой куди ж ти, синочку, та куди ж ти, соколику?..» Від материного голосіння мені ще дужче хотілося плакати, але сльози не бігли.