Розділ «ЯР Роман»

Максим провів долонею по обличчі. Ця думка раптом обпекла його, мов приском. Саме вона крутилась у голові вчора, крутилася, неспроможна набрати логічних обрисів, а тепер нараз оформилась, кругла й виразна. Він удруге торкнувся обличчя, щоб зняти напругу, поклавши собі обміркувати все те спокійно й на самоті. Ця мить і це місце були абсолютно непридатні для подібних роздумів.

Хлопець рішуче ступив через поріг і ввійшов у приміщення, де востаннє був незадовго до арешту. У коридорі вешталося чимало людей. Двері кабінетів раз по раз рипали, він заходився читати паперові таблички. Але за хвилину розгублено став. На табличках не зазначалися прізвища, лише посади, про які Максимові досі не доводилося чути. Він пошукав очима, у кого б запитати, і вгледів незнайомого літнього чоловіка з жовто-блакитною пов'язкою на рукаві. Не знавши, як звернутись, та й особливого бажання не мавши, він мовчки тицьнув йому свою папірчину. Той так само без слів показав Максимові на кабінет № 4.

Максим прочинив двері, застромив голову, але там боком до дверей сиділа сама жінка в чорній спідниці та білій кофті. Він уже хотів зачиняти, але та озвалася першою:

— Ви к ко... ви до кого? До мене?

— Та ні, — поквапився Максим. — До якогось Базилевича.

— Заходьте пож... прошу вас! Базилевич — це я. А ви, навер... певно... — жінка вийшла з-за столу.

Максим розгублено простяг папірчину, де було написано оте «Г. Базилевич», яке збило його з пантелику. Жінка всміхнулася:

— Дуже приємно. Можете звати мене просто пані Ганна.

У кімнаті було задушно й пахло слабким незвичного аромату тютюном. Хлопець подумав, що то німецькі сигарети й що їх, певно, палить оця жінка, вбрана в чорну спідницю з білою блузкою. Він не зразу збагнув, що пильно роздивляється її стрункі ноги, взуті в такі самі скромні, проте досить елегантні чорні черевички та обтягнені шовковими панчохами тілесного кольору. А коли зловив себе на цьому, раптом відчув, що починає шалено червоніти. Його охопило роздратування на себе й на неї, і він сказав якомога грубіше, аби заглушити в собі ніяковість:

— Якщо кликали по ділу, то кажіть, бо ніколи мені!

І відчув усю безглуздість такого тону. Зрештою, чемність в усі часи вважалась обов'язковим правилом поведінки, спокійно можна розмовляти навіть із табірним наглядачем, якщо людина взагалі вміє триматись у руках. Але такі вмовляння ні до чого не призводили, і Максим швидко це усвідомив. Він не мав сили одірвати погляду від надзвичайно вродливого обличчя молодої жінки з великими й вузькими очима невловного кольору й довго підрізаним хвилястим волоссям, що відливало проти вікна темною міддю.

— Я ожид... Я чекала на пана довше, і коли б...

Вона раз по раз прохоплювалась російськими словами, це, певно, бентежило її, і при тому на вустах з'являлася швидка прохальна усмішка. І Максим не без роздратування відзначив, що та миттєва усмішка подобається йому і він хотів би бачити її ще й ще. Тоді знову помічав, що дивиться на її високі груди, які випиналися з-під непрозорого полотна блузки.

— Я бачив, як виселяють євреїв, — холодно й зверхньо відповів Максим. — Думав, нова влада гуманніша!

Він знав, що це не буде приємно їй слухати, але навмисне сказав у такий спосіб. І вже по тому невідомо чому захотілося, щоб вона відповіла на цю його репліку.

— Бачте... — Пані Ганна якусь мить добирала слова. — Німці вважають, що євреї не долж... — миттєва усмішка, — не повинні жити разом із усіма.

Максим про себе відзначив оте «німці вважають», проте й далі безцеремонно розглядав струнку поставу жінки. Цікаво, скільки їй років? Із двадцять п'ять? А своєї думки не висловлює. «Німці вважають».

— А що про це думаєте ви?

Вона блимнула на нього й не зразу відповіла, коли ж по хвилі озвалася, Максим був страшенно здивований:

— Ми з вами гуманітарії, учились в одному університеті...