Розділ «ЯР Роман»

А врятувалися ми чисто випадково.

Ніхто з нас трьох фактично нічого не знав про ту жахливу Чортову воронку. Коли одному з двох або трьох сотень «посвячених» у її таємницю щастило повернутися живим до концтабору, він або й сам не міг уторопати, як це сталось, або ж боявся пискнути, бо рука в Потапова була довга.

Поки я розпачливо намагався знайти тріщину в нашій кам'яній пастці, мої товариші остаточно занепали духом. Першого ж дня вони поїли свої сухарі. Власне, день уже кінчався. Я до своїх ще й не торкавсь, та коли вранці побачив їхні нещасні від голоду очі, то мимоволі розсупонив свою торбинку, витяг звідти три сухарі, решту знову зав'язав і над силу вичавив із себе:

— Норма... На сьогодні все...

Матусевич назвав мене хахлацьким жлобом і куркулем, але сухаря швидко схрумкав, а Яким простяг йому і свою пайку, і коли той жадібно згриз і цього сухарика, я розсердився й пошпурив свого в таємничу прірву. Це, певно, потрясло білоруса, бо наступного дня він і не глянув у мій бік, а після лютої вечірньої хурделиці, коли нас безжально тіпав холод, він узагалі затих і більше не озивався. Потім розвиднилось, я вистромив носа з бушлата й побачив поряд лише Якима Литовченка. Очі в Якима були так само розгублені. Ми й не помітили вночі, коли наш білоруський товариш, знесилівши від голоду й холоду, втратив рештки сил опору й покінчив із життям, просто ковзнувши в таємничу слизьку прірву.

Ми з Якимом довго не могли навіть словом перемовитись, я розсупонив свою нужденну торбинку з сухарями й підсунув її до нього, але Яким не побажав навіть звернути на це уваги. Ми просиділи, занурившись носами у власні бушлати до пізнього ранку, а потім почули шамотання. До нас ізгори спускалась драбина. Ми сподівалися побачити котрогось наглядача. Якщо вони прийшли по нас усього через добу, то, певно ж, задумали порозважатися з нами ще дотепніше. Бо так швидко ще нікого не випускали з Чортової воронки. Ми із завмиранням у серці вдивлялися в розмитий сивою хмарою край нашої в'язниці, але звідти виринула не самовдоволена пика наглядача Ципльоночка, а обдерте виснажене обличчя Кастуся Матусевича.

Вирішивши вночі припинити безглуздий опір у нерівному змаганні із владою, Кастусь кинувся на слизький схил воронки, щоб загинути в її невидимих нутрощах. Та він тільки добряче пообдиравсь, бо несподівано з'ясувалося, що на дні воронки не прірва: покручена печера виводить її в підніжжя сопки, звідки починається потічок і невеличке болото. Можливо, табірне начальство й знало про це, та зумисне поширювало й роздмухувало похмуру славу Чортової воронки. Боячись бути поглинутими нею живцем, нещасні люди вмирали на її краях від голоду та холоду.

А тепер мені цілу ніч снилось, ніби я намагаюся знайти вихід із холодного й вогкого яру, що дуже нагадував нашу табірну Чортову воронку й теж мав похмуру славу ненаситного дванадцятиголового змія.

Розділ третій

Десь о пів на дванадцяту Максим, сяк-так причепурившись, вийшов із дому, хоч до центру було не більше десяти хвилин пішки. Мати того ранку не подалася нікуди, сиділа на приступці веранди й жалібно дивилася вслід синові. Йому й без того млоїло під серцем, і він намагався не дивитися на матір. Зрештою, все мусить скінчитися благополучно, таких листів із підступною метою не пишуть, хоч би там ким був отой Г. Базилевич, який підписавсь унизу.

Люди у своїх садибах конали картоплю. Яр із давніх-давен був хліборобським, у місті після голоду тридцять третього року виникло аж чотири колгоспи, значна частина городян, отже, займалися прадідівським ремеством, але й решта, хто тільки мав бодай найменшу можливість, не поривав із землею. Копачі старанно вигрібали із сухої землі картоплю, та Максим бачив, що вони пильно стежать за кожним, хто йде повз них.

Центральна площа біля собору зустріла його незвичайним гомоном. Там тирлувалося душ зі сто людей. І хоч здалеку не було видно, що то за народ, але сіро-зелені мундири кількох німців виділялися досить виразно. Максим хвилину спостерігав здалеку, але потім цікавість узяла гору, тим більше, що почали потроху сходитися й інші люди. Максим був уражений. Досі він і гадки не мав, що в Ярі стільки євреїв. А що це мешканці їхнього міста, сумніву не було, бо серед юрмища поспіль траплялися знайомі обличчя. З декотрими він ходив до школи, інших знав просто так, а решта, то, напевно ж, були їхні родичі. У кожного на грудях мертвотно жовтіла шестикутна зірка.

Дарма, що стояла спека, кожне було вдягнене, мов до зимівлі, тут і там стояли тачки з клунками та чемоданами, і навколо тачок, неначе біля припонів, гуртувалися євреї: старі, молоді, підлітки й діти. Осторонь від усіх осанистий чоловік років шістдесяти розмовляв із німецьким офіцером чи фельдфебелем. Він раз у раз запобігливо всміхався, на грудях у нього теж розпливалася жовта зірка. Цю людину Максим добре пам'ятав, її знали всі мешканці Яру й навколишніх сіл. То був фельдшер Давид Йосипович Владимиров.

Максимові раптом стало прикро за цю людину, що так принижувалася перед німецьким фельдфебелем. Зрештою Максим таки згадав: учора ввечері в чоловіка Ганни Бондарівни дядьки говорили, що комендант наказав усім євреям зібратися вранці для евакуації. Але куди ж їх збираються евакуювати?

Він підійшов до свого однокласника Льови Копмана. Той одразу впізнав його й сумно зітхнув:

— Не знаю, кажуть, до Бердичева, та чи правду кажуть...

Максим простояв там доти, поки євреїв погнали на станцію, і тільки тоді поплентав далі. Він ніколи не замислювався над тим, любить він євреїв чи не любить, але цього разу йому стало просто прикро за того фельдшера, якого знало все місто. І де їх назбирали в Ярі? А старих скільки — просто диво.

Звичайно, Максим на дванадцяту не встиг, та тепер йому, власне, було й байдуже. Якщо з дому він ніс у серці холодну грудочку остраху, то зараз був просто сердитий.

І все-таки в грудях йому потеплішало, коли над дверима колишнього райвиконкому, де зараз містилась управа, побачив велике шовкове жовто-блакитне полотнище прапора. Такого він досі не бачив, хоч і знав, що жовтий колір відображає золоті лани пшениці, а блакитний — високе українське небо над ними.

Максим на хвилинку затримався біля входу. Фашизм і комунізм він вважав двома боками однієї медалі, тож дещо був здивований. Невже німці поведуться лояльно щодо українців?.. У це не вірилось.