Розділ «ЯР Роман»

Сам себе прохарчує,

Ще й додому принесе!

Максим здивовано слухав, тоді похнюпився:

— Якби мене мої однокурсники побачили на базарі з ложками...

— Я й сама на базарь сходю! — бадьоро запевнила його я, бо думка про тих однокурсників могла знову привести Максима до школи. — Зараз усі роблять таке, шо аби ратиці з голоду не 'дкидать.

— Сам себе прохарчує, ще Й додому принесе, — повторив Максим останні рядки моєї пісні й знову почав правити за рибу гроші: — Та де ж ми житимемо?

— У нас.

— А чого не в нас?

— У вас кісно.

Я хотіла сказати, що в них немає де й ліжка ще одного поставити, хіба в сінях, але мені було соромно говорити про ліжко. Я тільки сказала:

— Кісно, нігде й повернуцця. А відціля й до станції ближче, і до базарю.

Але Максим, певно, вже думав про щось інше, бо коли я замовкла, сказав:

— Колись я однаково закінчу університет. Ось побачиш.

Я не бачила, коли те може здійснитись, але не заперечувала. Уже трохи відчувала, що в людини зажди мусить бути попереду якась мета, вогник у темряві, до якого треба дійти.

— А ти складеш іспити на атестат зрілости й теж уступиш до інституту. Ми житимемо в гуртожитку на Володимирській гірці або ж на Солом'янці й разом ходитимемо на лекції...

Я знала про ту всеславну Володимирську гірку в Києві, з якої видно Дніпро, але марно намагалася її собі уявити. Вона здавалась мені то засніженим верхом, то тією гіркою, на якій сортують вагони на залізничній станції.

Десь під опівніч Максим налаштувався йти:

— Тобі завтра вставати рано.

Мені не хотілося розлучатись, я заперечила:

— А тобі?