Розділ «ЯР Роман»

— А де ми житимемо? — спитала я.

Це надто прозаїчне питання примусило Максима замислитися.

— У нас, — не дуже впевнено сказав він. — А де ж?..

Їхня хата завжди здавалася мені кумедною, бо була з відрізаною половиною й швидше нагадувала голуб'ятник, ніж оселю. Та там і так тулилося четверо: у маленькій кімнаті Максим із Марією, а в другій, ще меншій, їхні батьки.

— У нас, — так само не зовсім упевнено запропонувала я. Чи погодяться Максим із Антоном жити під однією стріхою? Я ще навіть не знала, як вони зустрінуться після тієї сварки.

Та Максима вже непокоїло інше:

— А на що ми з тобою житимем?

Тут у мене виявилося більше оптимізму. Я боялась, щоб він знову не згадав про свою школу, не знаю, чому, але боялася, тому поспішила заспокоїти його:

— Я ж ходю на станцію? Ходю. Ну, й ти, щось, гляди, заробиш.

— Ложками? — гірко всміхнувся він.

— Де ложками, де ше чим...

Я несподівано зареготала і прикусила язик.

— Ти чого? — настовбурчився Максим.

Мені спала, на думку дуже химерна пісенька — саме для мене складена, та я не знала, чи проспівати її, чи промовчати. Але знову засміялася й притишеним голосом потягла:

Ой Боже, Боже,

Не виросла дуже!

Якби ж мене той узяв,

Щo ложечки струже!

А ложечки-полонички

На базарь понесе,