Розділ «ЯР Роман»

— Ні, — сумно заперечив Максим. — Я вже тобі казав: ходив до Поповича.

І замовк. Я теж не знала, як порушити мовчанку. Зі мною часто траплялося таке: довго вагаюся, чи сказати, чи змовчати, нарешті наважуся і скажу, бо здається, ніби це найкращий вихід. А тоді починаю картати себе. Так сталося й цього разу. Максим мовчав. Чи мала я право так нізащо його кривдити? На чому базувались мої підозри? Ніби я чула за шибою схожий голос? І хіба ж я тоді взагалі могла щось чути? Я була, мов п'яна, мов несамовита, і людині в такому стані може приверзтися що завгодно. Зараз Максим зведеться й ніде собі, і матиме цілковиту рацію. Людське серце — надто тендітна річ, і до нього торкатись нечистими руками не дозволено.. Місяць якось образливо дивився на мене одним оком у продухвину між бузковим листям. Максим заворушився, і в мені все похололо.

— Нам треба остаточно поговорити з тобою.

Я так і знала й нічого кращого навіть припустити не могла.

— Ти мене чуєш?

— Угу, — тихо прогула я.

Але Максим надовго замовк. Мої нерви, напнуті до межі, не витримали. Я вихопилася:

— Чую, чую! Чого ж не доказуєш? Mo, не знаю, шо ти думаєш? Кажи й не муч, бо я сидю й тремтю, як дурка. — Максим щось намагався сказати, але я не давала йому й дзенькотіла не своїм голосом: — Ходив, ходив, та й перестав. Думаєш, не знаю, чого? Я рішилась на все... На все, я тобі вже казала... Шо ти хочеш, те й буде...

Я озирнулася на веранду — там могли почути — але вже не могла себе спинити. Нехай чують, кому чується, нехай роблять, що кому заманеться, мені байдуже.

— Чого не ходиш? Mo, через Антона? Через Антона? Кажи! Чи через... оту-го? Руду! Красиву та городську! Я не папі. Я тобі сказала: бери все, шо в мене є!..

То була якась істерика, я зайшлася нервовим плачем, хлипала, сапала й завивала тоненько й безутішно, і не могла ніяк спинитися, хоча з хати вже, здається, хтось виглядав.

Максим увесь час гладив мене рукою по плечах, які сіпалися й дрібно тремтіли, і коли я почала тільки схлипувати й зітхати, він проказав:

— Давай одружимось. Хочеш?

Це було так несподівано, адже я приготувалася до найгіршого. Я звела на нього й досі заплакані очі й довго дивилась не бликаючи. Він повторив, тихо, ледве чутно. Я кивнула головою й швидко відповіла:

— Угу!

Мені було вже нітрішки не соромно за ті дурні сльози, вони тепер не мали значення. На душі стало тепло й сонячно. Я прилинула до нього й відповіла словами:

— Хочу. А ти?

Цілковитий брак логіки не бентежив мене, мені праглося слухати й слухати Максимового шепоту, Максим засміявся й повторив аж тричі:

— Угу, угу, угу!

Він дражнився, і ця його веселість передавалася й мені. Ми почали безпричинно сміятися, затуляючи одне одному роти, щоб не побудити наших. Тоді моїми вустами раптом заговорила практична господиня.