Розділ «ЯР Роман»

— Теж можуть осі поплавитись або позаклинюватись. Навіщо це тобі?

Він уперше за той вечір несміливо поклав мені руку на плече. Від того по спині в мене пробігли приємні теплі мурашки — я це часом спостерігала за собою: інколи мурашки холодні, мов тебе крижаною водою пошнували, інколи ж теплі й приємні. Я притулилася до нього, стежачи за тим відчуттям, але тривожна думка не давала спокою.

— А шо буде, як осі... позаклинює?

— О Боже! — здивувався Максим. — На станції працюєш — а питаєшся в мене? Аварія буде. Увесь поїзд може піти під укіс, ось що. Більше запитань немає?

Максим якось вільно засміявся, тоді пригорнув мене й міцно поцілував — аж я мусила заплющитись, бо перед очима все пішло шкереберть. Ми сиділи на колоді під парканом собору, і мені спало це на думку в найнедоречнішу хвилину. На соборному цвинтарі було з десяток давно забутих могил, але я дуже боялася цих таємничих, нічиїх, ніким не доглянутих горбочків і врослих у землю поперехняблюваних плит із незрозумілими церковними літерами.

— Ходьом відціля! — встала я й потягла Максима за руку.

— Чого ти раптом?

Я махнула рукою на собор.

— Злякалась? — він мовчки встав і, коли ми вже відійшли на поважну відстань, несподівано здавленим голосом запитав:

— А ти б могла... вбити людину?

Я знала, що він має на увазі, і мені стало шкода і його, і себе, і Антона, але незрозуміла злість невідь і на кого розібрала мене, і я крикнула йому майже в обличчя:

— Усякі люди бувають!

Він одказав не зразу.

— Всякі... Твоя правда.

— Онисько хлопця встрелив, — сказала я й злякалася. То було визнання, присуд Антонові, і ми обоє це розуміли. Але я раптом одчула, як ота важка й нестерпно пекуча каменюка, що досі тиснула мені на груди, почала помалу зсовуватися, зсовуватися, і я полегшено відітхнула. Проблему, виявилося, можна розв'язати. Я, принаймні, розв'язала її для себе. І ми більше про це того вечора не балакали.

Максим проводжав мене до самої хвіртки, і я була йому за це вдячна. Коли поставали, спершись на соху воріт, я спитала:

— Завтра прийдеш... по жоренця?

Він відповів:

— Прийду.

Наступного вечора він таки прийшов. Був якийсь незвично сумний і сентиментальний. До хати заходити не хотів, але й вечір видався гарний: світив повновидий місяць, вітер ледь ворушив листя бузку, ми сиділи, притулившись одне до одного, і мовчали. Але в мені нуртував біс. Мабуть, правду кажуть: що більше за жінкою упадають, то вона стає примхливішою. Ні, я не пишалася, не гнула кирпу, мені просто не давало спокою те світле вікно пані Ганни, у яке я крадькома заглядала кілька днів перед цим. Я ще загодя поклала собі на думку будь-що розпитати Максима, бо найстрашніший вогонь, який запалює в собі людина, то вогонь ревнощів. Я розповіла Максимові все, що пережила того вечора, не проминула й найстрашнішого — свого негарного вчинку, хоч гіршого за той гріх досі не знала. Я вирішила бути до кінця чесною, далі нехай він розбереться сам.