Розділ «ЯР Роман»

— Де Антось? То, ма'ть, він...

Я хотіла вже бігти й шукати небожа, та Антін швидко встав і схопив мене за руку:

— Сиди ото! Не твоє діло вобше. І скажу вам більше: не сунь свого носа...

Я сіла на лавку біля дверей, і він пустив мою руку. Останнім часом Антін похопив звичку вживати оте: «І скажу вам більше». Кому вам, коли нас у хаті всього двоє: він та я? Мені стало смішно, але думка знову навернулася на ті підшипники. «Невже ж Антін замішаний і в аваріях, про які в нас на станції так багато гомонять?» — подумала я, і мені стало моторошно.

— Антоне...

Брат мовчав.

— Скажи міні правду: дядька Йовхима пустять?

— На лисого Петра, — сказав Антін, кинув піджака наопашки і вийшов з хати.

— Пішов? — рипнула Паша.

Я кивнула. Вона приступила до колиски, що висіла над полом, і закутала Колька.

— Сьо'дні не прийде? — спитала знову Паша, і з її тону я зрозуміла що вона має на увазі Максима. — Підеш до його?

Я згадала вчорашні жоренця і тихо покрутила головою. Максим казав прийти під собор аж завтра, і цей час треба було якось перебути.

— Mo, шось на жорнах істерти? — спитала я сумним голосом, думаюча про те, коли в цьому домі нарешті настане спокій.

— А шо ти на їх тертимеш, — озвалася тихо Паша. — Ходьом їсти. Не казав, коли прийде?

Вона вже питала про Антона.

— Не казав, — мені хотілось кричати й плакати. — Накинувся й пішов.

— Ходьом вечерять.

Невістка вийшла, і знадвору почувся її протяглий низький голос. Вона кликала сина, що загрався на вулиці:

— Анто-о-сю!.. Анто-о-сю?...

Так гукали всі жінки в нашому Ярі. Я свою маму майже забула, вона вмерла ще десять років тому, але дуже добре пам'ятаю, як вона кликала мене: протягло, з наголосом на останньому складі: «Оле-е-нко!... Оле-е-нко?...» Мені тоді минав восьмий рік.