Розділ «ЯР Роман»

— Тьо-о, а ви до дьо-одька Максима йдете?

Я злякано зиркнула на брата, але той щось майстрував, не звертаючи на нас уваги.

— Одчепись, маро! — відповіла за мене Паша.

Та малий кружляв і кружляв навколо й нарешті тихо сказав мені, хоч і всі те почули:

— Тьо-о, як побо-очите дьо-одька, ско-ожете йому, нехой уже приходе. Скожете, шо я вже на їх не се-ердюся за те, шо мене мома по губох тоді льо-оснула.

Антось по-своєму розтлумачив причину напруження в наших стосунках.

Брат стугонів молотком по якійсь скриньці й нічого не чув. Скориставшися хвилиною, я вислизнула в сіни й побігла до собору, біля якого ми домовилися з Максимом зустрітись.

Але наступного дня саме в обідню перерву, коли моя напарниця Надійка розтяглася на лантухах і рівномірно сопла носом, підійшов Антін і сів біля мене на дошці.

— Заморилася? — кивнув він у бік Надійки, але я відчувала, що брат прийшов сюди не для того, аби подивитися на її товстенькі рожеві коліна, які виглядали з-під подолу. Він навіть одвернувся й сів до Надійки бока. Там далі мостилася решта жінок нашої бригади: хто ще їв, хто, підклавши клунок під голову, намагався покуняти, і лише тітка Сеня невтомно ходила від вагонів до гамазею й щось підраховувала, ворушачи губами.

— А шо, він де нігде не робе?

Брат питав про Максима, ми давно звикли розуміти одне одного з натяків, і називати ймення навіть не треба було.

— Нігде...

— Гребінці пиля? — знову поспитав Антін і ледь усміхнувся, — це я відчула з голосу. Такий несподіваний інтерес до Максима просто запаморочив мене, і я зірваним голосом протарабанила:

— І гребінці, і ложки, і зажигалки...

— Ма'ть, бігаєш, до його? — скосував на мене брат, і я похнюпилася.

Він устав, одійшов кроків на два, тоді знов обернувся, як це мав звичку робити, і вдавано сердитим голосом висварив мене:

— А тобі шо, у своїй хаті кісно?

Я з радощів аж заблимала на нього. Коли хотів сказати щось гарне, брат завжди починав грубіянити. Так поверне справу, що й не знаєш: вірити його словам чи своїй інтуїції.

— Скажеш, хай той... Побалакать, повідіму, треба.

І тепер уже пішов зовсім, за старою звичкою сутулячи спину.