Розділ «ЯР Роман»

Увечері, збираючись додому, я зайшла в комірчину стрілочника. Братова торбина видалась мені надто важкою, і я засумнівалася: може, це не вона? Але один з робітників підтвердив:

— Антонова.

Я піддала її собі на плечі й попростувала додому. На мосту нас, залізничників, знали всі вартові й не перевіряли. Скинувши біля воріт Антонову торбину, я хотіла покласти її в густу дерезу над ровом. Од тієї торби в мене аж плече пекло — насилу донесла. Подумавши, я взяла її, віднесла в хату й розсупонила, дарма що брат наказував не заглядати всередину. Там лежали, обгорнені в масний жовтий напір, два вагонні підшипники. Здвигнувши плечима, я знову зав'язала торбу, винесла й кинула в найгустішу дерезу. Було б що тягати додому.

Коли пізнього вечора повернувся зі зміни брат, я поспитала в нього, що він думає робити з тими підшипниками.

— Гусім ярмо! — несподівано визвіривсь на мене Антін. — Стромляла-таки носа! Вобше довгий він у тебе!

Ввійшла Паша, і Антін замовк. Невістка подивилася на нього, тоді на мене. Мені було ніяково, ніби ми з братом розмовляли щось про неї й тепер поприкушували язики.

— Борщ насипаний, — сказала вона й вийшла ображена.

Антін розіклав на столі стебла махорки, лаштуючись різати, але мене мордувало інше.

— Чого ви тоді з Грицьком переморгувалися? — спитала я і стала біля одвірка. Брат нахилився низько над столом, майже торкаючись носом стільниці. Я знала його добре, так він робив завжди, коли хвилювався й не хотів себе виказати. Я чекала, дивлячись, як він бере стеблину й розколює її клинчастим шевським ножем на тоненькі поздовжні локшинки.

— А д'чепись ти д'мене, — знехотя відбивався брат, але я чекала не такого. Він важко сопів, і руденький язичок олійного каганця сахався від нього. Тепер такі каганці були в кожній хаті, бо гас коштував набагато дорожче за олію.

— Хтось убив Ониська Лук'янчука, — сказала я, і брат підвівся з-за столу.

— Ходьом, повідіму, їсти, бо вичахне.

Він знав, що при Паші я не липнутиму до нього, і свідомо втікав на той бік.

За столом усі мовчали, як і належить робити в добропорядній хаті. М'яко човгали дерев'яні ложки по дні полумиска, і найдужче за всіх сьорбав Антін. Якби це зробив Антось, брат би неодмінно присоромив його: а цить, бо всіх поросят поскликаєш!

— Хтось убив Ониська Лук'янчука.

Антін похлинувсь од несподіванки, але то сказала не я, а Паша. Брат через силу гребнув ще ложок зо дві й устав, обтерши виворотом долоні губи. Ми з Пашою намагалися не дивитись одна на одну і їли та їли, але в мене також апетит пропав. Тепер я вже не сумнівалася.

У нашій хаті стало просто нестерпно жити. Ми боялись одне одного, своїх очей і своїх слів. Певно, і Паша здогадувалася про щось і ходила мов привезена. І навіть балакучий Антось присмирнів, спідлоба позираючи то на того, то на того. Самий тільки Колько не визнавав ніяких умовностей і то плакав, то гукав на всю хату, рятуючи нас від божевілля. Ми упадали коло дитини гуртом, одне з-поперед одного, і на мить мені починало здаватися, що все йде, як і раніше, і нічого страшного не сталось. Ми знову почали розмовляти, обходячи десятою дорогою гострі кути і слизькі слова.

Якби до нас ходив Максим, усе було б, мабуть, по-іншому, ми б якось подолали отой бар'єр страху, що розділяв нас, але самі цього зробити не могли. Та Максим після того вечора, коли вони зчепилися з Антоном, більше не переступив нашого порога. Ми бачилися з ним вряди-годи, і між нами лежала холодна тінь.

Я страждала від цього, знала, що страждає й він. Паша співчувала нам із Максимом і не приховувала своїх симпатій до нього, але при Антонові говорити про Максима не наважувалась, а інакше це не мало сенсу. Усе залежало від брата, і ми з нею це добре розуміли.

І ніхто не сподівався, що табу порушить саме малий Антось. Дивлячись одного вечора, як я збираюся непомітно вислизнути на побачення, хлоп'як запитав: