Розділ «ЯР Роман»

— Это пенсне Профессора...

Розділ чотирнадцятий

Щоранку я прокидалась о шостій і щоранку тремтіла, щоб не спізнитись на наряд, бо рівно о сьомій начальник станції мав звичку збирати всіх робітників і службовців. Одного разу моя теперішня напарниця Надійка спізнилася на хвилину чи дві — і що було після того! Начальник горлав на неї, називав найостаннішими словами, і Надійці за той день поставили прогул. Але всі були страшенно раді, що так минулося, бо він уже нахвалявся й комендатурою, а там розмови короткі — кожну провину карали однією карою: в Німеччину. Тож ми працювали не за самий пайок, були й інші стимули.

Ми з Надійною вантажили в пульмани пшеницю. Уже два тижні зряду, день у день, крім неділі; тягали вдвох важкі півцентнерові лантухи, тверді й довгі, із чорним орлом збоку. Де вони брались на нашій перевалці, ми не знали, але добре бачили, куди йдуть, — на захід, у Німеччину.

На захід неслись, не стишуючи нари біля нас, довгі санітарні поїзди, з їхніх вікон виглядали забинтовані руки й голови, а назустріч їм так само поспішали товарняки: з гарматами, танками, горами ящиків і військом. Ці їхали на фронт. Інколи з вагонів нам щось гукали, але колеса так лунко й квапливо стукотіли, що годі було й розібрати. Дехто ж подавав непристойні знаки, тоді ми з Надійкою відвертались, але не завжди, бо Надійка й сама зугарна була показати солдатні що завгодно. Коли вона це робила, німці в поїзді горланисто іржали, я ж просто вмирала зо сміху, бо чоловічі жести в жінок завжди виходять неоковирно-кумедними. Соромитись нам не доводилося, тому що в нашій групі навіть бригадиром була жінка.

Пшеницю ми вантажили із самого ранку, руки в нас нестерпно боліли, і коліна підгинались від утоми.

— Сядь, одхекайся, — сказала мені Надійка. Вона була на чотири роки старша за мене й надзвичайно дужа: могла сама взяти лантух і поперед себе винести аж на пульман. І хоч я теж на здоров'я не скаржилась, однак нежіноча робота страшенно втомлювала мене.

Та не встигла я й відпочити, як зачувся голос бригадирші тітки Сені:

— Го-оленко! Ти шо гото гуп'ять робиш!

Вона майже до кожного слова чіпляла «г» й узагалі була дуже неприємна персона: горілку нила нарівно з дядьками, носа мала схожого на червону картоплину й ганяла нас усіх — мов коло свого, а не німецького.

— Сидю, а шо! — відгарикнулась я. — Не можна вже й сісти хіба!

Тітка Сеня працювала на другому пульмані, і я не дуже боялася її — далеко.

Повз нас на повну пару гуркотів довгий товарняк, ущерть натоптаний німецькими солдатами.

— І їдуть, і їдуть, — сердито бурчала Надійка. — Де їх стіки берецця...

Надійку дратувало все, що їхало на схід. У неї десь там був хлопець, майже чоловік, і вона не мала від нього звістки. Я намагалася заспокоювати її, мовляв, як же він напише, коли між нами фронт, але Надійка щоразу казала:

— Якщо досі не вбили, то ці-то вб'ють.

І показувала німцям з останнього вагону дулю або півруки до ліктя:

— Осісьо вам, а не Митько!

Митьком звали її нареченого.

Сьогодні Надійка принесла тривожну звістку. Насилу дочекавшись кінця наряду, вона витягла мене надвір: