Розділ «Одні»

— Куди ж ви нас далі тягнете — вже ж прийшли? — запитав у конвоїрів Лесь.

— До Найбільш кинутого, — з якоюсь навіть урочистістю в голосі промовив один з них.

«Боже, навіть серед обдурених немає рівності — виходить, є більш і менш кинуті», — подумалось Лесеві. Їх вели через селище, і він спідлоба дивився на людей, що його оточували, і крізь бруд, який, здається, ніколи не змивається, крізь погано вичинені шкіри, злі, дикі погляди проступало щось давнє, добре йому знайоме. І він вже не дивився на них, як на дикунів, виродків — перед ним були просто загнані у кут українці.

Їх завели до останньої у цьому лісовому селищі хижі. Усередині було вогко, стояла напівтемрява. У кутку стояла якась подоба ліжка, з якого підвівся зморений, худий та блідий чоловік.

— Піймали у лісі — видно винюхували, як нам шкоди завдати, — коротко пояснив ситуацію один з конвоїрів.

— Ясно, — протягнув господар, — ну, що ж, поговоримо. Пошліть тільки когось — хай принесуть узвар від ворожки, а то знову цієї ночі кашель мучив.

— Ну, що ж, — звернувся він вже безпосередньо до Леся з Михасем, — зізнаєтесь у всіх своїх злочинах?

— Ви щось про нас не те думаєте, — заговорив скоромовкою Михась.

— Ми думаємо, що всі люди навколо нас — кидали. От що ми думаємо, і я впевнений, що ми не помиляємося! — майже урочисто мовив господар хижі.

— Думаю, що, мабуть, ви все ж таки помиляєтесь, — заперечив йому Лесь. — Не можна вважати всіх людей шахраями. Звичайно, є і шахраї, їх багато — але ж не всі!

— Не всі?! — у голосі Найбільш кинутого почулася іронія. — Ви хочете прикинутися сліпим чи, може, ще й глухим? Та навіть вони не можуть не відчувати, що за світ їх оточує!

В цей момент в землянку зайшов хлопчина з глеком якоїсь трав’яної настоянки і, піднісши її господарю, став напоготові у кутку. Найбільш кинутий трохи надпив, полегшено зітхнув і продовжував:

— Ви з зовнішнього світу несете тільки зло, і тому ми поступаємо з вами належно — просто знищуємо вас, незалежно від того, до якого клану ви належите — аграрного, наукового чи ще якогось. Тому що вже сама приналежність до якогось клану є ознакою зла.

— Ну, добре, — мовив Лесь. — А якщо людина не належить до жодного клану? Як тоді?

— Як це не належить до жодного клану?

— А от так, — мовив Лесь, показуючи свої чисті долоні.

Найбільш кинутий довго на них дивився. Потім сказав:

— Ет, яка різниця. Ви не наші — ви не кинуті, і цим все сказано. Не наші — значить посібники зла, прислужники дияволу МММ. А отже розмовляти з вами немає сенсу — незалежно від того чисті чи брудні у вас руки. Хоча це ви, дияволи, таки добрий вигадали спосіб нас кинути. Але нас не обдуриш (конвоїри схвально закивали головами) — завтра вранці вас як нечисту силу втоплять у річці.

— І після цього ви будете казати, що ви не є кланом?

— Виведіть їх і запріть у новій стодолі, а вранці скарайте на горло! — махнув господар рукою конвоїрам. — А ти, — звернувся він до хлопчика, — принеси ще мені узвару від кашлю.