Розділ «Одні»

Стояло літо 2001 року. Тиша і спокій здавалось настали по цілому світі, неначе людство раптом захотіло почати жити в новому тисячолітті по-новому. Тихо і спокійно…

Сергій прокинувся — йому приснився його молодший брат Лесь, який безслідно пропав у далекій Африці ще рік тому. Та крім брата ще щось було у цьому сні, і, стиснувши голову руками, Сергій пригадав — йому також наснилася тепер така далека Батьківщина. За скільки кілометрів звідси, від цього загубленого в Сибіру містечка, була його рідна земля. Рідна… Він ніколи раніше не називав її так. Сергій був майже позбавлений сентиментів, йому завжди подобалися шляхи, на яких можна було здибати гроші — це основне, а якщо пощастить, то й трохи визнання. І от забрався аж сюди, майже на край світу, за ними, і можна сказати, що йому поталанило — таки непогано заробляв, був навіть начальником, правда, не досить високим, на місцевому видобувному підприємстві. То чому зараз йому все це наснилося? Рік, що закінчувався, порівнюючи з минулими, був напрочуд спокійний; хоча майже не було ніяких вісток з дому, та він, правду кажучи, приїхавши сюди з десяток років тому, вже й став забувати, що воно таке — батьківський дім, і от, раптом, маєш! Кажуть, що людина згадує своє минуле перед смертю. Сергій рішуче закрутив головою — чого тільки не прийде до неї темної сибірської ночі! Треба вийти з хати провітритись, а то занадто тут вже душно. І тихо, аби не розбудити дітей та жінку, він вийшов надвір.

Надворі йшов дощ. Сергій підставив під його краплини обличчя. Щось у цьому дощі було не так, але що саме — він не міг зрозуміти. Аж ось він злизнув краплину з губи й відчув — вона була солоною. Піймав ротом ще декілька краплин і виплюнув їх — всі вони мали солонуватий присмак. «Як сльози», — подумалось йому. Та через мент він уже пригадав, що на цьому тижні запрацювало в їхньому містечку одне переробне підприємство, викиди якого, мабуть, і призвели до цього кислотного, а скоріше солоного дощу. Постоявши ще трохи надворі, він зайшов до хати.

— Кто там? — спитала, прокинувшись, дружина.

— Это я, выходил покурить, — відповів Сергій, вмощуючись біля дружини. За хвилину він уже спав міцним сном людини, впевненої у завтрашньому дні.

А надворі все йшов солоний дощ. Він ішов по всьому світу, і люди знаходили різні пояснення — одне реалістичніше за інше, — чому він солоний. Але якби на всьому великому білому світі зберігся хоч один справжній середньовічний схоласт, він, мабуть, сказав би з упевненістю, що це сльози Божої Матері. І може якраз саме він був би найближчий до істини — може це дійсно оплакувала Божа Матір всіх своїх дітей, переважна більшість яких мала скоро загинути.

А за тисячі кілометрів на південь від цього загубленого в Сибіру містечка з своєї майстерні, що розташовувалася десь у горах Сулейманових, вийшов пуштун. Цілу добу він збирав з різного залізяччя чи то автомат, чи то кулемет, чи ще бозна-що, і от нарешті закінчив. Там, в майстерні, стояв його витвір, його гордість, готовий, аби його застосували, пустили в діло. Проти кого? А хіба мало в пуштуна ворогів? Вони будуть вічно, доки сходитиме в Сулейманових горах сонце. При згадці про сонце пуштун підняв свою обважнілу, після цілої доби напруженої роботи, голову до неба. А по ньому щось летіло, швидко наближалося до того місця, де він стояв, і несло воно смерть. Пуштун, який до того ніколи не бачив крилатої ракети, не знав, що таке ядерний вибух, раптом зрозумів, що це — кінець, і перед тим, як перетворитися на попіл, йому спало на думку: «Чи буде сходити сонце, якщо у світі не стане ворогів?»

Так почалася Велика Південно-Азіатська бійня, у ядерному чаду якої за декілька днів згоріли життя сотень мільйонів людей. Потім почалася Афро-американська, потім… А потім прийшов грип — грип-мутант, виплодок ядерного пекла, і він був жахливіший від радіації всіх скинутих ядерних бомб — ті вбили сотні мільйонів, а він вбив людство. Правда, не все — на сході колись прекрасної Європи, що стала внаслідок дії вірусу суцільною пусткою, залишився край, в якому люди вижили, і ім’я цьому краю було — Україна.

За рік до цих подій, майже на узбережжі Гвінейської затоки, йшов жорстокий бій…

Часто буває так — ідеш по життю і не дуже-то думаєш над тим, що, власне, відбувається навколо, з тобою і т. д. А потім настає момент — лише один момент, що немовби кине головою тебе об землю, і, підвівшись, ти здивовано оглянешся і запитаєш: «Боже, та де ж це я? Та що це зі мною сталося?!» Для Леся цей момент настав тоді, коли відрубана голова його найкращого товариша Михайла перелетіла через бруствер і впала йому прямо до ніг. Він, як у сні, відклав автомат і сумно дивився на викривлене від передсмертного жаху чи болю обличчя товариша. Чи міг він ще рік тому припустити таке: Африка, палаючі уламки підбитого вертольота, мінне поле за спиною, чорношкірі партизани спереду, і він — єдиний ще живий білий чоловік — відстрілюється від них. А через якусь хвилю — патронів вже майже немає, допомоги не буде — тут не залишиться жодного білошкірого.

А як все непогано починалося! Рік тому у своєму невеличкому провінційному містечку, куди Лесь повернувся після навчання зі столичного університету, він надибав на оголошення, що зацікавило його. Фірма набирала людей для роботи охоронцями до якоїсь південноафриканської алмазної компанії. Обіцяли хороші гроші, не дуже тяжку працю, проїзд за рахунок наймача. Лесь, що не бачив жодної перспективи для себе в містечку, відразу відчув, що це оголошення для нього. Через декілька місяців він уже ступив на африканський континент. Але зовсім не в тому місці, де думав — до Південної Африки з цього місця була така ж відстань, як з його містечка до Парижа. Обдуривши, його просто продали як гарматне м’ясо до невеличкої африканської країни на березі Гвінейської затоки, де точилася жорстока бійня. Він потрапив на війну…

Його думки перервали гортанні викрики з-за бруствера. Майже механічно Лесь заклав у підствольний гранатомет останню гранату і вистрілив. Пролунав вибух, а за ним запала тиша. «Ну от і виграв у смерті ще декілька хвилин», — подумалось Лесеві. А що далі, коли закінчиться останній патрон, а з ним і ліміт відведеного йому часу? Цікаво, що вони зроблять з ним — відріжуть голову? А може перед тим ще помучать? Ну що ж, це їхня країна, їхня земля і, врешті, навіть їхня війна, а він тут, хоча й не по своїй волі, просто у якості гарматного м’яса. Все це, звичайно ж, правильно, але це його життя, і він буде боротися за нього, боротися до кінця!

Лесь стиснув автомата і прислухався — навколо продовжувала стояти тиша, і щось у цій тиші було не так. Була вона якоюсь неприродною, не від світу цього. «Може, я не помітив, як мене вже вбито?» — майнула у Лесевій голові дика думка. Наче у відповідь на його німе запитання з-за бруствера почулися чиїсь чіткі кроки. «Чоботи з підківками», — констатував здивований Лесь, лаштуючись розстріляти останню обойму. Він обережно вистромив з окопу голову, аби побачити те чудо з підкованими чобітьми і… заціпенів. Володар чобіт підходив уже до самого окопу, а Лесь все не стріляв — побілілими пальцями стискав автомат, і не міг відірвати погляду від прибульця. Перед ним стояв білий чоловік з вислими вусами, одягнутий у якусь подобу черкески, з смушевою шапкою на голові — козак та й годі!

— Гей, земляче, припалити кубанцю є чим? — чистою українською мовив той, дістаючи з-за пазухи люльку та кисет.

Вражений Лесь, продовжуючи невідривно дивитися на людину, якої за всіма законами природи взагалі не повинно було тут бути, мовчки подав йому запальничку.

— А-а-а, — протягнув прибулець, — вже знаю, як цим кресалом користуватися.

І, зручно вмостившись на бруствері, він повагом розкурював люльку. Розкуривши, підморгнув Лесеві.

— Рушимо в дорогу через півгодини. А зараз… — він знову поліз за пазуху, але на цей раз дістав якусь зеленаву древнього вигляду пляшку та пару чарок.

Лесь наче уві сні застеріг: