Розділ «Одні»

— Ти — там, я — тут… Невже це навічно, Лесю? Невже нам так і судилося?

— Звичайно, ні. Ти приїжджатимеш до мене — кожної неділі, кожного дня я чекатиму на тебе. Я зведу простору добру хату, я насаджу хороший сад — я вмію це робити. І чекатиму на тебе — я і це вмію робити.

— І я приїжджатиму до тебе, до просторої білої хати, до зеленого саду…

— А поки що…

— Так, Лесю, поки що ми попрощаємося…

Сонце підіймалося над морем, і ніч прощалася зі світом, великим білим світом. Здавалось, що щезне вона назавжди, і ніколи вже не буде ні прекрасних зір над головою, ні холодного світла місяця, ні шепоту коханих. Та все це була лише ілюзія — спливуть непомітно швидкі денні години, і знову над світом запанують прекрасні зорі, і холодне світло місяця, і шепіт закоханих… Лише кілька годин почекати.

Вертоліт почав заходити на посадку, але Лесь навіть не помітив цього. Перед його очима продовжувала стояти Мар’яна. «Я тут, а ти там…» Ну, що ж — таке життя. Зараз вона знову далеко від нього — далеко її голос, її волосся, металевий блиск її очей. Останній спогад змусив Леся струснути з себе меланхолію — хоча в її очах іноді можна помітити металевий блиск, сама вона сильніша навіть за метал, і він також сильний, тому що любить її. А отже вони переборють все — і переможуть, і знову будуть разом. «Ми будемо разом», — твердо повторив сказану при прощанні фразу. Тільки так!

— Гей, щасливчику — ми вже прилетіли! — просунулась з пілотської кабіни голова крем’язеня.

Лесь взяв рюкзак з харчами і пішов до відчинених дверей. Вертоліт завис над самою землею — можна було спокійнісінько собі стрибати. Лесь обернувся до крем’язеня:

— Прощай.

— Давай, ще побачимося, — і крем’язень поплескав Леся по плечу.

Лесь кивнув і стрибнув.

Його ноги пружно стали на землю. На його землю. Лесь роздивився навколо. Стояв посеред безкрайнього зарослого будяччям поля, навкруг було безлюдно, вдалині курився шлях… Нічого особливого, все як завжди на цій землі. Але на ній він родився, на ній він мав умерти — це була його земля, він відчував це. Під час своїх мандрів він часто запитував себе: чи зможе відчути свою землю, коли до неї дістанеться, чи так і пройде її всю, не зрозумівши, що йде по своїй Батьківщині. Тепер він знав — свою землю не можна не відчувати, якщо, звичайно, ти її хоч трохи любиш.

— Гей, земляче, підсоби! — окликнув його ззаду знайомий голос.

Лесь обернувся і ахнув. Перед ним, тягнучи замість коня чи вола за собою якийсь плужок, стояв і, як завжди, задоволено усміхався кубанець. Поряд з ним, так само впряжений у плуга, стояв, потупивши очі, Михась. Весь його вигляд промовляв до Леся: «Прости…». І Лесь простив і забув. Тому що побачив того, хто йшов за плугом, хто привітно зараз махав йому рукою. Це був хлопець з ядушних боліт…

— Підсоби, земляче, бо поки що навіть і коней не маємо, — повторив своє прохання кубанець.

— Звичайно, допоможу, — мовив Лесь, впрягаючись третім.

І вони потягнули плуга, що залишав за собою чорну смужку зораної землі. І світило їм в спину вранішнє сонце, і обвівав легенький вітерець, а в небі, наче охороняючи їх від усіх бід земних, завис сокіл — все було як завжди на цій землі. Як завжди…