Розділ «Одні»

— Чому ти застрелила льотчика, що хотів мене вбити — так вам було б найлегше?

— Лесю, тікай, зараз я вже їх не зможу зупинити, — замість відповіді мовила Мар’яна, і Лесь почув у її голосі нотки благання.

А й справді треба було тікати — вертоліт вже зависав над ними. Лесь глянув Мар’яні у вічі — і не побачив у них металевого блиску. Він побачив там те, що, мабуть, зараз випромінювали і його очі — радість зустрічі, сум розставання і ще дещо. Мар’яна відвернулася від нього і побігла в іншу сторону коси, вимахуючи руками — хотіла відволікти увагу тих, хто був у машині, від Лесевої постаті. Лесь почав відходити до лісу, та раптом якась сила примусила його ще раз повернутися в ту сторону, де бігла Мар’яна, де вже прямо над нею кружляла гвинтокрила машина, і прокричати своє останнє і основне запитання:

— Мар’яно, ти мене любиш?!

Її відповідь заглушив шум гвинтів.

Лесь сидів коло розкладеного на березі річки багаття і спостерігав, як Михась пече на ньому тільки що спійманих раків. Раки… Чим більше Лесь дивився на них, тим більше розумів цих безгучних створінь. Ще маючи якісь життєві сили, вони чимдуж клацали клешнями, вимахували антенами, намагалися кудись відлізти з загальної купи — коротше, боролись проти невблаганності долі, як все живе. Та меткі Михасеві пальці виловлювали їхні серед трави, де вони намагалися сховатися, знаходили на їхніх панцирах місця, які не могли оборонити вони своїми клешнями, і кидали, кидали їх до вогняного пекла. І вже там, зрозумівши, що всі їх намагання вижити у цьому світі були марними, що долю не переможеш, а вони — всього лише раки, посилали вони може перше за все своє коротке і визначене життя безгучне прокляття своїм, крім них більше нікому невідомим богам за те, що створили на їхньому тілі місце, за яке безборонно могли схопити їх людські пальці.

Хай ти матимеш міцний панцир, або тяжкі чоловічі кулаки, або душу, яку, здається, не повинна засмутити найчорніша новина світу, та прийде час… І на твоєму тілі, у твоїй душі знайдеться те місце, про яке ти може ніколи і не підозрював, до якого одного прекрасного Дня вчепляться невблаганні пальці долі, і тоді ти нічого не зможеш зробити — просто сидітимеш на березі річки коло багаття.

Та Лесь таки міг щось зробити. І він зробив — незважаючи на протести Михася він згріб усіх раків і пожбурив у річку — хай хоч хтось виграє сьогоднішнього дня у долі…

Михась заснув, а Лесь продовжував понуро сидіти коло вже майже згаслого вогнища, коли до нього з нічних сутінків вийшов чоловік. Придивившись до нього, Лесь мало не скрикнув — це був кубанець!

— Іване! Ти тут?! А я думав, що ти ще мандруєш десь по африканських нетрях. Боже ж, як я тобі радий! Але ж як ти тут опинився? — не вгавав Лесь.

— Не ти один можеш літати на цих — як їх — літаках, і не ти один можеш падати з неба на землю…

— А з землі на небо? — перебив його враз повеселілий Лесь.

Все повторювалось, як сорок років тому, коли його оточили на африканському узбережжі чорношкірі партизани і він готувався до тяжкої смерті на чужині, і коли б не кубанець… От і тепер він знову на чужині, на нього десь полює сивоголовий, що хоче зробити з нього робота-президента, тільки-но він дізнався, що його кохання ґрунтувалося на брехні — коротше, все знову геть погано, і от знову, наче янгол-спаситель (а може, він таки ним справді є, може, та розказана кубанцем при першій їхній зустрічі легенда дійсно правдива), з’являється кубанець. Кубанець наче відгадав його думки, бо сказав:

— На жаль, Лесю, цього разу не прийшов я тебе забирати, зараз у кожного з нас свої дороги. Моя відома — на Україну, а от твоя… Я довго думав про те, що судилося тобі, і прийшов до висновку — свою долю не обминеш.

— І яка ж моя доля? — спитав Лесь.

— Тобі вже її сказали, Лесю Чисті Руки, — мовив урочисто кубанець.

Лесь закрутив головою:

— Не розумію, ти маєш на увазі те саме, що й той кремезань з африканського табору?

— Так, ти повинен стати отаманом чи, як-то тепер, — президентом. Але не тим балабоном, якого з тебе хотіли зробити ті харцизи, а справжнім — з крові і вогню!

— Але чому я?