Розділ «Одні»

— Тут трохи в’яленої риби, трут, декілька гачків — все, щоб хоч пару днів ви могли прожити в пущі.

— А що тобі буде за те, що допоміг нам втекти?

— А, — якось безтурботно махнув рукою хлопець.

— Не вб’ють.

— Може гайда з нами — подалі від боліт та ядухи, — запропонував Михась, хоча він і не знав, куди вони зараз підуть.

— Зараз ні — маю діда. І хоч він знахар, проте хворіє дуже. Мушу доглядати.

— Ну, тоді дякуємо тобі за все, — мовив розчулено Лесь. — Шкода, що нічим не можемо віддячити тобі — нічого не маємо.

— А, пусте, — махнув рукою хлопець і, відвернувшись, швидко закрокував назад.

— Чуєш, — раптом закричав йому услід Лесь. — А як тебе звати?

— Андрієм!

— Так от слухай, Андрію. Скоро не буде у цьому світі ні боліт, ні ядухи, ні кинутих. Я клянуся тобі!

Хлопець якусь хвилю мовчки стояв, а потім… вклонився Лесеві:

— Я тобі вірю!

І пішов назад до свого болотяного селища стежкою, що пропадала у густому тумані.

Вони зупинилися на перепочинок лише тоді, коли почали спадати сутінки. Видно, раніше на тому місці, де вони отаборилися, були шахти, бо ще й зараз, подібно до древніх курганів, височіли навкруги високі терикони, а з зарослих ліщиною нетрів чорніли провалля шахт. Під одним з таких териконів вони і вирішили переночувати. Закусили в’яленою рибою, яку дав їм хлопець, і почали готуватися до сну. Про майбутнє майже не говорили — занадто були змучені сьогоднішньою втечею. Їм треба було якнайшвидше і якнайдалі відійти від табору кинутих, і, здається, вони справилися з цим завданням. Отож за п’ять хвилин Михась уже спав міцним сном, а от до також змученого Леся сон все не йшов. Йому раптом пригадалася Мар’яна, позавчорашній сон чи справжня зустріч з кубанцем, селище аграрного клану, дана сьогодні Андрієм клятва… Весь цей час він мав щось вирішити щодо себе, і, здається, сьогодні він прийняв таки остаточне рішення.

Якась сила, просто якийсь раптовий імпульс примусив його звестися на ноги, і він, ні сіло ні впало, подерся на самий вершечок терикона. Коли вже видерся нагору, його обвіяв вітер, хоча внизу його не було. Чи то він раптово знявся, чи, може, просто не бажаючи пройтися по земному низу, гуляв по верхах. І щось було в цьому вітрі — може, просто свіжість ночі, може, якісь лісові запахи. Але це щось розхвилювало Леся і враз йому здалося, що він почув запах Мар’яниного тіла, до якого, проте, примішувалися і інші запахи — солодкуватий запах крові, кінського і людського поту, іще якісь поки що невідомі йому пахощі. І він стояв і вдихав їх на повні груди, і скидався на цьому нічному териконі на стародавнього скіфа, що десь там — на Дорозі народів, стоячи на тільки що насипаному кургані, видивлявся у безкраїх степах ще поки що невідому свою батьківщину, з якої тисячі років тому вийшли його предки, аби розійтися по цілому світу. І, подібно до того скіфа, Лесь зараз був цілком переконаний — його земля буде його, і він буде на ній переможцем! І він стиснув зуби, і він стиснув кулаки, і поклявся. Стиснути зуби, стиснути кулаки і стояти проти цього вітру, як тисячу років тому стояв проти нього десь на Дорозі народів його предок скіф, аби потім увійти в історію з диким гиком і оголеним мечем. За селян, які забули, як обробляти землю, за хлопця, який мав загинути від ядухи, за народ, який забув, що він народ!

А потім він спустився з терикона і розбурхав сонного Михася:

— Вставай!

— Що ти хочеш? — запитав спросоння товариш.

— Я хочу стати президентом.