— Я так і знав, що ти мені це скажеш, — буркнув Михась. — Ні, сам ти, звичайно, нічого не зробиш, — додав він після довгих роздумів.
— Звичайно, не зроблю, — погодився Лесь. — Але, наприклад, у моєму часі були люди, які займалися політикою, підтримували того чи іншого кандидата.
— Ну, таких можна знайти і зараз у кожному селі, але що з того? Не обійдемо ж ми всі села.
— Ні, це єрунда. Нам треба шукати людей, які професійно займаються політикою. Слухай, ти знаєш, що таке столиця?
— Десь чув.
— А не знаєш, де вона розташовується?
— Точно ні, треба людей спитати.
— От завтра і почнемо питати.
— А ти думаєш ці, як їх — «політики» — захочуть допомогти тобі стати президентом?
— Я думаю, якщо деякі клани не зупинились навіть перед тим, аби витягнути мене для президентства з минулого, то потреба в отакій, як я, відстороненій людині дійсно існує. Основне — це не потрапити в руки того клану, який хотів зробити з мене бездушну маріонетку. Та й до Мар’яниного клану бажано не попадати — вб’ють.
Михась раптом якось зовсім безтурботно розсміявся:
— А що ти з нею зробиш, якщо раптом справді станеш президентом?
Лесь роздратовано похитав головою:
— Лягаємо спати, а то вже півночі базікаємо, а завтра в нас справ по саме горло — треба дізнатись, де ж та столиця, та й їжею запастися. Все, на добраніч, Михасю.
— На добраніч, Лесю — майбутній президенте.
— Гей, чуєш, дєду! — гукнув, виходячи з кущів, Михась до діда, що мирно собі чимчикував по дорозі.
Той навіть не обернувся, лише надав ходи — наскільки це дозволяла йому старість. Лесь вже звик до цього — люди боялися одне одного, тому що той, кого ти зустрінеш, міг виявитися з іншого, ворожого твоєму, клану, і тоді… Тому краще втекти, поки не пізно! Це засіло в людях глибоко, так глибоко, що, здається, нічим і не витравити, але хіба є в людині щось таке, чого не можна переінакшити? Може й є, але тільки не цей страх перед ближнім своїм.
Тим часом Михась вже наздогнав діда і схопив його ззаду за брудну свиту. Тепер Лесь мав змогу спокійно роздивитися діда. Той був одягнутий в стару, діряву свиту, взутий в саморобні, надзвичайно поношені постоли, з обличчям, на якому більше відбилась не старість, а якась усепроникна сірість. Словом, перед ними був типовий представник цієї дивної епохи, цього дивного народу, до якого належав і Лесь, що за всіма характеристиками мав жити щасливим життям, але чомусь не зміг, чи не схотів…
— Ви не могли б нам підказати дорогу на столицю? — якомога чемніше, аби заспокоїти украй переляканого діда, спитав Лесь.
— Дорогу на столицю? Яку столицю — ту, що зараз? А хіба зараз є столиця? — заговорив скоромовкою дід.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Одні » автора повість на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Одні“ на сторінці 23. Приємного читання.