Розділ «Одні»

Чоловік на хвилину задумався, а потім махнув рукою:

— Забирай, може воно й на краще.

І знову, обернувшись до громади, голосно запитав:

— Прибулець хоче забрати з собою чаклуна Михася. Віддамо його?!

Подобріла юрба схвально загуділа.

Коли вони вже виходили з села, Лесь обернувся. Люди стояли і дивилися їм услід. Чому? Хотіли подивитись, куди вони підуть, що будуть робити? А може, відповідь крилася в останніх словах, які сказав йому на прощання той сивий чоловік: «Твій прихід означає одне: так, як було — більше не буде», і в тих вогниках надії, які загорілися у його очах при цьому. «Так, як було — більше не буде…» Може, якраз про це думали ті, що дивилися їм услід.

— Тебе, як я здогадуюся, звати Михасем? — звернувся Лесь до врятованого ним хлопця.

— Точно. А тібя? — в свою чергу запитав той.

— Лесь. Мене звати Лесем.

Так і познайомилися. Михасю на вигляд було стільки ж років, скільки і Лесеві, був і однакового з ним росту, але був більш цибатіший, до того ж, на відміну від чорнявого Леся, мав чуба кольору соломи. Був одягнутий, як і всі селяни, у якісь сірі штани та сорочку.

— Слухай, Михасю, я тобі допоміг, тепер і ти мені допоможи.

— Лади. А шо нада?

— Поки я тебе звільняв, примудрився загубити дівчину, щезла і все. Допожи мені її знайти — далеко відійти вона ще не змогла, а свої околиці, я думаю, ти знаєш.

— Ага, — хлопець усміхнувся якоюсь майже дитинною усмішкою. — Тут ти звернувся якраз до того, кого треба. Краще за мене ніхто околиць не знає, і по сліду мало хто зможе йти так, як я. Це в мене навіть Ще краще виходить, чим вирощувати картоплю. — І, трохи подумавши, додав: — Ти от що — сядь і почекай. А я мотнуся навколо села — прикину, куди вона могла піти.

І він скинув свій мішок із взятими з дому харчами, може, як запоруку того, що вернеться до Лесевих ніг.

— Добре, я буду чекати, — погодився Лесь і присів на землю.

Йому якраз треба було подумати над дивною поведінкою Мар’яни. А вона дійсно була дивною — кинути його у найвідповідальнішу хвилину і втекти. Звичайно, це можна було пояснити звичайною жіночою лякливістю. Але… На його очах вона знесла голови щонайменше двом чоловікам, показала вражаючу сміливість, не кажучи вже про явно помітну непогану підготовку до екстремальних ситуацій. І це ставило перед Лесем ще одне запитання, на яке він покищо не мав відповіді — звідки такі явно шпигунські таланти у простої лаборантки? Так, йому справді треба буде серйозно переговорити з Мар’яною, коли він її знайде.

— Гей, Лесю! — почувся з-за його спини Михасів голос. — Я дізнався, куди вона подалася!

— Пішли за нею, — коротко мовив Лесь, підводячись з землі і беручи клунки з харчами.

Вони швидко крокували стежкою, що вела до річки. Михась запевняв, що за півгодини вони знайдуть Мар’яну. Взагалі він виявився напрочуд потрібним та метикуватим супутником. Тільки одне у ньому трохи дратувало Леся — як той дивився на його руки. Нарешті він не витерпів його косих поглядів і, зупинившись, прямо його запитав, чи він хоче його про щось спитати. Трохи пом’явшись, той таки спитав, чи справді на Лесевих руках немає татуювання, чи це якесь хитре штукарство.