Розділ «Одні»

— Так, я дійсно маю чисті від татуювання руки, — відповів ствердно Лесь. — Можеш їх для більшої впевненості помацати.

Знову пом’явшись, Михась, наче якесь чудо, обдивився їх зі всіх сторін.

— Коли у нас буде вільний час, я розповім тобі, чому я маю чисті руки, — сказав Лесь.

Наче вибачаючись за свою недавню недовіру, Михась досить велемовно пояснив, що взагалі вперше в житті бачить чисті долоні, йому навіть і на думку не спадало, що десь може бути здорова, повноцінна людина, яка може мати руки вільні від татуювання емблеми певного клану. Тільки в легендах розповідалося, що десь за рікою в лісах живуть дикі люди, яких прозивають «кинутими», які дійсно не мають татуювань. Отож вперше в житті він бачить таке чудо. Тому він надіється, що Лесь зрозуміє його недовіру. Лесь ствердно похитав головою — здається, він починав розуміти цих людей і те, чому йому відводилося місце президента. Але нічого пояснювати Михасю зараз не став — у них було обмаль часу, аби знайти Мар’яну, а вони і так забагато говорили. Треба було йти далі по Мар’яниному сліду.

За півгодини вони побачили річку, а трохи згодом — на широкій піщаній косі — жіночу постать. Лесь аж шарпнувся — у ній він безпомилково пізнав Мар’яну. Коли підійшли ближче, Лесь побачив, що Мар’яна плакала. І Лесь про все забув, все простив. Він пішов до неї так, наче не бачив її тисячу років, наче вічність пробивався до неї — і ось нарешті зустрів. Коли він сказав за її спиною: «Мар’яно…», її підкинуло, наче в неї влучила та розривна куля, якими вона розчищала їм дорогу. Потім вона обернулася — і в її очах Лесь побачив свої очі, бо її очі виражали те саме, що і його — тисячу років вона чекала на нього, вже не думала колись побачити його живим, і от ще й зараз не вірить у це, видається він їй якимось дивним фантомом, чудом.

— Лесю… — промовила стиха і кинулась до нього, в його обійми, та раптом стала мов вкопана. Леся буквально відштовхнув металевий блиск, що раптово з’явився в її очах.

— Чому ти прийшов?

— Я ж тебе шукав.

— Хіба ти не зрозумів?!

— Зрозумів, що?

— Те, що я не лаборантка, те, що я не рятувала тебе, а повинна була просто забрати з табору, те, що з хвилини на хвилину за мною прилетять.

— Хто прилетить?

— Вертоліт мого клану, клану, який не хотів, аби ти став президентом.

Наче на підтвердження її слів, здаля почувся шум вертольотних гвинтів. У Леся опустилися руки — удар був нижче пояса.

— А як вони взнали, що ти тут?

«Боже, не те, зовсім не про те, — подумалось йому, — я спитався у неї».

Мар’яна мовчки підняла з землі свою сумочку і витягнула звідти невеликий передавач.

— Більше запитань немає? — спитала вона якось аж занадто холодно.

«Спитай, спитай її», — билось у Лесевій голові. Але він продовжував просто стояти. На обрії вже ясно можна було побачити вертоліт, що летів у їхню сторону.

— Ну, йди, чому ж ти стоїш? — чомусь стиха спитала Мар’яна.